3.2.Холод серця і тінь морозу

Крижана стіна зімкнулася навколо саду. Тиша стала густою, майже матеріальною, наче її можна було торкнутися. Дід Мороз підняв свій посох, і його світле сяйво розрізало морок, проте тіні не відступили — вони звивалися навколо, мов живі.

— Я чекав цього, — прошепотів незнайомець, і його голос ніби лягав тонким льодом на серце.

Сніжко боязко відступив.
— Діду… я ніколи не бачив тебе таким…

Дід Мороз не відповів. Його погляд був спрямований на фігуру в масці. В повітрі відчувалося щось давнє — щось, давно сховане в закутках світу.

Зіткнення холоду з тінню

— Ти хочеш випробувати мене? — озвався нарешті Дід Мороз, і голос його став глухим, глибшим — наче говорив не лише він, а весь зимовий вітер. — Тоді скажи: хто ти такий?

Фігура посміхнулась, хоч маска і не могла усміхатись — але усмішка відчувалась у самому холоді, що її оточував.

— Я — те, що було створено разом з тобою. Коли народжується світло, народжується і тінь. Коли з’явився ти — з’явився і я.
Ти — радість зимових свят.
А я — пам’ять про давню, первісну Зиму.

Сніговик втягнув голову в шарф:
— Тінь Діда Мороза…

— Так, — мовив незнайомець. — Я — Мороз-Тінь. Холод без радості. Лід без сміху. Я не ворог… але й не союзник. Я — твоє невідворотне відлуння.

Дід Мороз стискав посох так, що лід на рукавицях тріскав.
— Чому ти з’явився зараз?

— Бо часи змінюються. Люди менше вірять у справжню магію. Вони бачать у тобі лиш казку, а не силу. І якщо ти слабшаєш — слабшаю й я.
А світ без балансу руйнується.

Темний сад здригнувся, і з кущів злетіло кілька гострих крижаних пелюсток.

Випробування Морозу

— Ти мусиш довести, що в тобі ще жива давня сила, — сказав Мороз-Тінь. — Та, що заморожувала бурі. Та, що керувала вітрами. Та, що знала і світло, і темряву.

— І якщо я цього не зроблю? — холодно спитав Мороз.

Тоді я займу твоє місце. Не як ворог, а як неминучість. Бо зима не може зникнути. А якщо ти слабкий — я маю стати сильнішим.

Сніжко видихнув хмарку морозу:
— Дідусю… це небезпечно…

Дід Мороз торкнувся його плеча.
— Не бійся. Темрява — це не завжди зло. Іноді це просто те, що ми забули прийняти.

Перший знак сили

Мороз-Тінь підняв руку, і з повітря виникла крижана зірка — темна, як ніч у полярну пору.

— Згадуй, Діду Морозе, — промовив він майже шепотом. — Згадуй, хто ти був, коли ще не було свят, коли не було сміху дітей… коли була лише Зима.

Зірка повільно попливла в бік Мороза, і повітря стало густішим, важчим.

Сніжко крикнув:
— Не торкайся її! Це пастка!

Але Дід Мороз не слухав. Він підняв посох, і світанкове сяйво, що завжди жило всередині нього, спалахнуло.

Повітря наповнилось стародавнім холодом — величним, чистим і сильним. Крижана зірка зупинилась, ніби вагаючись.

Мороз-Тінь нахилив голову:
— Ось так. Згадуй…

Розлам старої сили

Раптом лід під ногами затремтів. У центрі саду відкрилась тріщина, з якої вирвався вихор — темний, але всіяний холодними, світлими іскрами. Наче сама зима розкололася навпіл.

Сніжко закричав:
— Діду! Це занадто! Зупинись!

Але Дід Мороз стояв нерухомо, наче частина бурі.

— Ти не можеш пробудити силу частково, — сказав Мороз-Тінь. — Або пробуджуєш усе… або нічого.

Сніговик тремтів від страху й холоду.

— Дід Морозе… я з тобою… але я не знаю, чи витримаю…

Дід Мороз обернувся. І його очі…
не були більше м’якими блакитними.

Вони стали глибокими, полярними, такими холодними, що навіть вітер відступив.

— Тримайся, Сніжко, — сказав він. — Бо зараз почнеться справжнє випробування.

Мороз-Тінь посміхнувся тінню.

— Чудово. Тоді нехай Зима говорить.