3.1.Таємний сад тіней

Дід Мороз і Сніжко довго дивились на записку. Вона була написана не чорнилом, а чимось темно-срібним, ніби напіврозталим морозом. Літери мерехтіли холодним сяйвом, яке зовсім не хотіло бути теплим.

— Щось мені це не подобається… — прошепотів Сніжко, і його вугільні очі зблякли.

— І мені, — відповів Дід Мороз. — Та якщо хтось наважився кинути нам виклик у такій манері… ми повинні з’ясувати, хто це.

Дорога, що сама з’являється

Коли вони вирушили на пошуки Таємного Саду, ліс змінився. Дерева стали вищими, стовбури — темнішими, а їхні гілки, вкриті льодом, тихенько потріскували, немов перешіптувались між собою.

Діду, — сказав Сніжко тихим голосом, — ти впевнений, що знаєш, де цей сад?

— Я його ніколи не бачив, — зітхнув Мороз. — Але дивись…

Перед ними з’явилася стежка — сама собою, без жодного подуву вітру. Вона складалася зі снігових пластівців, темніших за звичайні, і тягнулася в глиб лісу.

— Такі стежки виникають тільки через… тіньову магію, — прошепотів Дід Мороз. — І це насторожує.

Вони пішли вперед.

Таємний Сад Тіней

Коли стежка закінчилася, перед ними розкрився старовинний сад, обвитий чорним морозом. Кущі були вкриті тонкими, гострими кришталевими голками, а посередині стояв фонтан, вода в якому не текла — вона застигла в повітрі, немов час сам зупинився.

Сніжко здригнувся:
— Діду… тут не місце для медяників…

І справді — атмосфера саду була тривожною, наче він зберігав стару, забуту історію.

Той, хто стояв у тіні

Біля фонтану стояла фігура. Висока, тонка. На ній був темний плащ, а обличчя приховувала маска зі срібного льоду.

— Нарешті ви прийшли, — промовив незнайомець голосом, схожим на шурхіт зимового вітру.

Дід Мороз вирівняв спину:
— Хто ти такий і навіщо крадеш печиво для дітей?

Маска хитнулася:
— Печиво?.. Ах так. Це лише дрібниця. Я хотів привернути твою увагу, Дід Морозе.

Сніжко схопив Мороза за рукав:
— Мені це не подобається…

— Мені теж, — відповів Дід Мороз. — Хочеш уваги? Маєш. Тепер відповідай.

Фігура підняла руку. З темного морозу склався крихітний мішечок. Із нього випарувався знайомий запах медяників… але змішаний із чимось холодним і чужим.

— Ось, — сказав незнайомець. — Я повертаю те, що забрав. Але я прийшов не за цим.

Він ступив ближче.
— Зима стала занадто теплою. Світ забуває старі закони холоду. А ти… ти залишаєшся добрим, м’яким, лагідним. Де твоя справжня сила, Дід Морозе? Де твоя давня влада над морозом і тінями?

Дід Мороз мовчав. Лише його борода легко тремтіла від холодного вітру.

— Хочу нагадати тобі, ким ти був колись, — шепнув незнайомець.

І коли він підняв голову — відблиск льодової маски раптом утворив силует Діда Мороза, але темний, мов створений зі зимових тіней.

Сніжко похолов, хоча й так був зі снігу:
— Це… це твоя тінь?

Дід Мороз повільно кивнув.

— Так. Те, що я колись залишив позаду.

Справжнє випробування

Темна постать розвела руками:
— Світ змінюється. Якщо ти хочеш і надалі захищати свята… рано чи пізно ти мусиш об’єднатися з тим, від чого відмовився.

Сад затремтів. Лід на кущах зашелестів.

— Але спершу… доведи, що ти ще пам’ятаєш холод своєї сили.

Незнайомець зробив крок назад — і сад раптом почав закриватися крижаними стінами.

Сніжко прошепотів:
— Діду, нам треба вибиратися… або прийняти виклик!

Дід Мороз стиснув посох.
Його очі зблиснули стародавнім холодом, якого ніхто не бачив століттями.

— Гаразд… Якщо ти хочеш випробування — буде випробування.

Сад завмер у передчутті.