Вся

   У далекому селі, десь на краю землі, за трьома горизонтами, на березі річки Тельви жив-був юнак. Високий, зеленоокий, із русявим волоссям, добрий і чуйний хлопець. Рідних батьків він не знав, названі мати з батьком розповідали, що знайшли його у себе на ґанку ще немовлям. У великому гарному кошику з подушечкою, на якій золотими нитками було вишито «Дарвiл». Так хлопця і назвали. Ще на немовляті висів медальйон із гербом. Як зіницю ока беріг юнак медальйон — на пам’ять про рідних батьків.

 Був у Дарвіла вірний і відданий друг — чорний, як ніч, пес невідомої породи. Звали його Лайпі. Розумний, веселий, непосидючий, який дуже любив бігати за птахами та метеликами. Часто разом вони ходили до лісу за дичиною. Також полюбляли ходити на риболовлю. Лайпі подобалося на березі річки ганятися за ящірками, що грілися на піску. Поки Дарвіл ловив рибу, пес безтурботно бігав берегом, розганяючи зграї птахів.

Якось без жодних причин річка почала міліти. З’явилися великі мілини та майже зовсім зникла риба. Туга охопила мешканців села, адже основним їхнім промислом було рибальство.

Прийшли якось на річку і Дарвiл з Лайпі. Озирнувся юнак навсібіч і зітхнув. На місці Тельви лишились самі голі камені та невеличкі калюжі води.

— Що сталося з річкою, як думаєш, Лайпі?  — Юнак поглянув на свого друга, який намагався спіймати жабку, яка стрибала між камінням.

Почувши своє імʼя, Лайпі підбіг до господаря та заментиляв хвостом, віддано дивлячись юнакові в очі.

— Ех, Лайпі, Лайпі, тобі б усе пустувати, —  Дарвiл почухав собаку за вухом і додав. — Треба дізнатися, в чому річ. Не просто так річка висохла. Ми підемо з тобою вздовж берега та знайдемо, куди поділася вода.

У відповідь пес голосно загавкав і став бігати навколо господаря, ніби розумів, що на них чекає цікава мандрівка.

Зібравшись у дорогу, із благословенням батьків друзі вирушили в путь. 

Скільки йшли друзі вздовж річки, ніхто не знає. Ночували просто неба. На ранок юнак ловив рибу, де вона ще залишилася. На вечерю стріляв дичину — качку або кролика. Лайпі веселив свого господаря дзвінким гавкотом, стрибками, кувирками та незграбним полюванням на жабок. Юнака це тішило та він не помітив, як вони забрели до гарного щільного лісу. Пташки щебетали, барвисті метелики пурхали зграями та створювали на льоту вигадливі фігури. Така краса була навколо, що друзі несамохіть зачудувалися.

Тут у юнака у животі забурчало.

— Треба би нам перепочити. Їсти хочеться. Вполюю-но я, мабуть, нам на вечерю якогось зайця або кабанчика.

Дістав Дарвiл лук зі стрілою, озирнувся довкола, та не побачив жодної звірини. Запала тиша, ніби всі звірі відчули його намір і повтікали хто куди.

«Дивно», — подумав юнак.

— Гаразд, — вголос сказав Дарвiл, — підемо по куріпку. Натягнув стрілу, і туди поглянув, і сюди, і праворуч пішов і ліворуч — жодної пташини.

— Що ж це таке, куди вся живність поділася?.. Ні птахів, ні кролів…

— У мене теж нічого. Бабку за хвіст схопив — і та вирвалася.

— Хто це? Хто зі мною говорить? Виходь, хто би ти не був! — Здивовано промовив Дарвіл, озираючися навсібіч.

До юнака підбіг Лайпі та несподівано заговорив людською мовою:

— Це я, Лайпі!

— Лайпі? — Перепитав Дарвіл, — відколи ти почав розмовляти? Чи це мені від голоду ввижається?

— Це тобі не здається, — відповів пес. — Як тільки ми зайшли до цього дивного лісу, щось сталось. У мене в горлі залоскотало й я заговорив.

Все ще не вірячи власним вухам, Дарвіл присів навпочіпки та сказав:

— Оце так дива...

А Лайпі, озираючись навколо, додав:

— Дивний цей ліс. Здається, що всі тварини, птахи та навіть метелики нас розуміють. Щойно ми заговорили про їжу, як все живе зникло.

Трохи отямившися, Дарвіл нарешті відповів:

— Лайпі, мій вірний друже! Як я радий, що можу з тобою поговорити, — і юнак почухав собаку за вушком.

Лайпі, гордий тим, що навчився говорити по-людськи, став у горду стійку та заявив господарю:

— Тепер я зможу попереджати про небезпеку не тільки гавкотом, а і словами!

Друзі трохи пожартували, а потім згадали, що голодні.

— Я хочу їсти, — похмуро сказав Лайпі.

— Ходімо пошукаємо грибів, це ж ліс, їх повинно бути повно, — не встиг юнак договорити, як під ногами все заворушилось, опале листя зашурхотіло та здивовані мандрівники побачили, як у різні боки від них розбігаються гриби. Дарвіл від несподіванки подався назад.

— Тут навіть гриби бiгають...

— Мені здається, їжі ми тут не знайдемо. Треба забиратися звідси, — сказав Лайпі, не зводячи очей із боровика, який тікав від них, — бо в мене від побаченого шерсть стала дибки.

Почухав Дарвіл потилицю, склав стріли до сагайдаку та рушили друзі далі. Скільки часу йшли мандрівники, ніхто не знав. Ліс усе не закінчувався. Птахи співали на деревах, вітер гойдав листя, вивірки стрибали між гілками та іноді з цікавістю спостерігали за голодними і втомленими мандрівниками. Юнакові так і не вдалося вполювати дичину. Як тільки візьметься він за лука, відразу ліс стихашується. Лайпі теж вже змучився та понуро плентався за Дарвілом.

— Все, втомився. Треба зробити привал,— сказав Дарвіл, озираючися навсібіч, — скоро зовсім стемніє.

— На порожній шлунок і спати не хочеться, — відповів йому сумний Лайпі. Від голоду пес зовсім знітився. Востаннє, коли він намагався спіймати земляного черв’яка, той вислизнув у нього з пащі, ляснув по носі хвостом і зник під старим пнем.

Роззирнувся Дарвіл довкола та побачив повалене дерево.

— Мабуть, тут і заночуємо, — сказав юнак, підходячи до колоди, — бо я занадто втомився.

Знесилений Дарвіл важко опустився на повалене дерево.

— Агов, обережно! Мені тут зовсім не солодко, — почувся з-під дерева незнайомий голос.