Маскарад на привокзальній площі

Майже всю ніч дівчата погано спали, кожна у своїх думках проробляючи деталі майбутньої операції. Іришка схопилася з ліжка ще до світанку й одразу кинулася до шафи, щоб підібрати вбрання, яке допомогло б їй змінити звичний образ.
Наталя після вчорашньої розмови все ж таки домовилася із сином. Микита заїхав за нею дуже рано, і вже до восьмої години ранку вони були біля відділку. Щойно Наталя побачила, як Михалич, Валерка та троє оперативників вийшли з дільниці й сіли у звичайну машину, вона одразу набрала подруг:
— Дівчата, ми рушаємо!
Коли вони з Микитою під’їжджали до вокзалу, Наталя знову попередила:
— Ми під’їжджаємо.
Але біля самого вокзалу Микиті терміново зателефонували по роботі, і він був змушений поїхати. Наталя залишилася одна. Вона вийшла з машини, змінивши вигляд: кепка з великим козирком, темні окуляри та рюкзак на плечах. Наближаючись до центрального входу, Наталя підняла очі й мимоволі зупинилася. На останній сходинці, височіючи над натовпом, немов на постаменті, стояла Іришка. У своєму вишуканому, майже вечірньому вбранні, широкополій капелюсі та з шовковим шарфом вона була настільки помітною, що Наталя ледь не розсміялася, дивлячись на свою «непомітну» подругу. Вона навіть замилувалася тим, як Іришка намагалася триматися велично, попри весь цей конспіративний хаос. Наталя мовчки кивнула їй і увійшла до зали очікування. Вона попрямувала до кафе, присіла за столик, звідки було ідеально видно зал.
Кинувши погляд на приміщення, Наталя помітила жінку, яка стояла біля колони й будувала якісь дивні мімічні гримаси. Наталя пригляділася і вжахнулася, а потім ледь не розсміялася: це була Ляля. Подруга була просто невпізнанна. На голові в неї був коротко стрижений рудий перук — і де вона його тільки знайшла? На очах були звичайні окуляри, а замість звичних штанів — джинсова спідниця та блузка, що для Лялі було зовсім нехарактерно, адже вона завжди уникала спідниць.
Тим часом з’явилася компанія: Михалич, Валерка та троє оперативників. Щойно вони зайшли, оперативники професійно розподілилися біля входу до камер схову. Михалич і Валерка пройшли всередину приміщення, де Валерка поставив сумку із сундучком у вказану ячейку. Ляля, спостерігаючи з кутка, чітко бачила номер ячейки. Коли чоловіки вийшли, Валерку забрали до машини, а Михалич із оперативниками залишилися в залі. Ляля підійшла ближче до камер і, ставши спиною до оперативника, почала нервово порпатися в сумочці, вдаючи із себе звичайну забудькувату жінку, яка сокрушалася, що ніяк не може знайти папірець із кодом від своєї ячейки.
Час тягнувся катувально повільно. Усі нервували. Аж раптом до приміщення зайшов високий худий чоловік у кепці. Він був абсолютно спокійний і впевнений у собі, бо знав, що Валерка виконав усе точно за інструкцією. Підійшовши до ячейки, він відкрив її, заглянув всередину і, привідкривши сумку, перевірив сундучок. Задоволений, він взяв сумку і неквапливо попрямував до виходу. Навіть не озираючись, він підійшов до таксі, перекинувся словом із водієм і сів на переднє сидіння.
У цей же момент Михалич із оперативниками стрімко вискочили з вокзалу до своєї машини. Дівчата, вже не намагаючись залишатися непомітними, щодуху побігли за ними. Іришка бігла останньою, і це виглядало доволі комедійно: вона ледь не через кожну сходинку перечіплялася, бо її довга вечірня сукня постійно заважала — вона раз у раз наступала на поділ. Іришка ледь не падала, але вперто і цілеспрямовано продовжувала бігти вперед, наздоганяючи подруг.
Під час бігу вниз східцями Наталя вигукнула:
— Дівчата, у нас проблеми, машини немає!
— Як немає? — захекавшись, здивувалася Іришка. — Боже мій, що ж робити? Ми ж їх зараз упустимо!
— Дівчата, не панікувати! — гукнула Ляля. — За мною!