Дачна симфонія та скрипковий гамбіт

— Ой, ну Михайловичу, я ж не можу. Куди ж я такий мокрий піду? Може, я переодягнусь?
Михайлович погодився:
— Добре, ідемо в дім. Я тебе одного не залишу.
Минуло хвилини три, як вони вийшли на ґанок, де на них чекала компанія на чолі з Едуардом Борисовичем. Усі разом вони рушили до хвіртки, вірніше — до того, що від неї залишилося. Попереду йшов Михайлович із Валеркою. Валерка, час від часу кидаючи на Михайловича загнаний погляд, раз у раз тихо перепитував:
— Михайловичу, а ти мене куди? Михайловичу, пощади... Ну дурень я, ну позарився на гроші. Не здавай мене в поліцію, я ж тобі допоможу того Гнуса знайти.
Поки вони йшли, Едуард Борисович запропонував:
— Друзі мої, здається, нам варто ще раз завітати до моєї скромної оселі. Пропоную, посидимо в альтанці. Щоб у більш спокійній атмосфері, насолоджуючись тишею вечора, остаточно обговорити всі нагальні питання, що потребують нашого виваженого рішення.
Михайлович відрізав:
— Треба з цього очей не зводити, інакше втече.
Валерка знову почав хникати:
— Михайловичу, та ні, я не втечу. Ну, допоможи мені, Михайловичу, прошу тебе. Я більше так не буду. То був останній раз, коли я щось таке зробив, чесне слово.
Підходячи до хвіртки Едуарда Борисовича, вони почули гавкіт собаки. Дівчата переглянулися. Звук ішов із саду диригента.
— Едуарде Борисовичу, у вас що, є собака? — запитала Наталя.
Едуард Борисович стрепенувся, і в його очах спалахнув вогник особливої прихильності:
— О, це, мабуть, прибула моя люблена донечка! Вона має вірного чотирилапого супутника — величного мармурового дога.
— Ого! Це величезний собака! Це справжній сторож, — вигукнули дівчата.
— Я так люблю собак! — приєдналася до них Ірішка. — Де ж вона? Ви познайомите мене з нею?
— Звісно, Ірішенько. Для мене буде щирою втіхою відрекомендувати вас цій благородній істоті, щойно ми переступимо поріг мого маєтку.
Полковник, почувши цю розмову, сказав:
— Ну добре, уговорив Борисович. Ідемо до тебе. Там уже і охоронець знайшовся для цього злодія.