Чистосердне миття

— Ну що, пішли, — коротко скомандував полковник.
Він рішуче підвівся зі лави. Уся оперативна група, як за командою, підхопилася слідом, і вони швидким кроком попрямували до околиці дачного містечка, де на самому краю розташовувався будиночок Валерки.
Михайлович, залишивши заінтригованих дівчат та надійного Борисовича вартувати біля хвіртки як групу прикриття, тихо увійшов у двір. Він рухався професійно, тримаючись у тіні, і, сховавшись за пишним кущем смородини, почав сканувати територію навченим оком.
Валерка виявився біля ґанку. Він сидів на перекинутому відрі, повернувшись спиною до кущів, і з неабияким завзяттям мив у тазу свої гумові калоші. Михайлович уважно спостерігав за ним. Валерка вилив із калош воду і поставив їх сушитися підошвою догори біля ґанку. Щоб роздивитися малюнок на підошві калош, полковник безшумно, майже навпочіпки, перемістився трохи вбік. Валерка, захоплений процесом, його не помітив — він перебував поза його кутом зору.
Тепер, коли підошви опинилися зверху, Михайлович чітко побачив малюнок — глибоку «ялинку» з характерною вищербинкою. «Ага, — подумав про себе полковник. — От ти й попався, голубчику». Саме такі сліди він бачив на сусідській ділянці дівчат.
Потім Михайлович перевів погляд на бочку з дощовою водою. Поруч була прихилена новенька штикова лопата. Метал ще блищав від свіжих подряпин, а на держаку виднілися підсохлі грудки характерного жирного чорнозему. З іншого боку, на краю бочки, висіли наскоро випрані Валерієм шкарпетки. На одній із них виразно виднілася дірка, з якої сиротливо стирчала свіжовидерта нитка.
Михайлович, дочекавшись зручного моменту, підійшов упритул, приклав заздалегідь здобутий на паркані клаптик сірої тканини до дірки на шкарпетці. Збіг був стовідсотковим. Після цього полковник тихенько підійшов до Валерки впритул...
— Бог у поміч, Валерію, — пролунав над самим вухом важкий, як бетонна плита, голос полковника.
Валерка від несподіванки аж підскочив на перекинутому відрі і зблід так, що його багаторічний дачний загар миттєво перетворився на землисто-сірий колір.
— Михайловичу! Тьху ти, Петровичу... Налякав! Та я ось... взуття до ладу довожу, — заїкаючись, забурмотів Валерка, намагаючись непомітно засунути лопату за бочку.
Михайлович неквапливо підійшов і безцеремонно взяв лопату, поскріб нігтем землю на штику і перевів важкий погляд на мокрі шкарпетки.
— Гарна лопата, — спокійно зауважив полковник, нависаючи над бідолахою всією своєю міццю. — І ґрунт на ній цікавий. Точно такий самий, як на розритій грядці під боком у моїх дівчат. І слід від твоїх калош, і малюнок на підошві — все я там зафіксував.
Михайлович зробив багатозначну паузу, дивлячись прямо в очі Валерці.
— А найголовніше — твої шкарпетки. Ти ж там, на паркані, візитівку свою залишив.
Валерка, дивлячись на це, остаточно усвідомив: його взяли на гарячому.
— Значить так, Валерію, — продовжив полковник уже жорсткіше. — Тобі світить стаття: крадіжка, вчинена групою осіб за попередньою змовою. З урахуванням твого минулого терміну сядеш надовго, Валерчику. Викладай, де скринька і хто спільник?
У Валерки затремтіли губи. Минуле в місцях не таких віддалених навчило його головного правила: якщо полковник поліції говорить такі статті і так дивиться, опиратися — собі дорожче.
— Петровичу! Михайловичу! Богом клянуся, немає в мене скрині! — Валерка впав із відра прямо на коліна. — Дівки ваші вночі з ліхтарем як налетіли, я ледь серце в кущах не залишив! Сполохали вони мене! Лопату ледь вніс, а скриня там, у ямі залишилася! Я до неї навіть не доторкнувся...