Ранкова кава, слід шкарпеток та аромат троянд

Будинок баби Галі був добре впізнаваним. Підійшовши до хвіртки, Сергій Михайлович гукнув:
— Пані Галю! Є хто вдома?
У відповідь загавкав собака. Хвилини три ніхто не відгукувався, аж раптом рипнули двері, й на порозі з’явилася літня жінка. Вона була огрядна і ледь пересувала ногами.
— Хто це там? О, так тут ціла делегація! Що вам? Що ви хотіли? Тільки голосніше говоріть, бо я недочуваю трошки! Та заходьте вже, заходьте! Ідіть до мене ближче, бо зовсім нічого не чую.
Полковник із дівчатами увійшли на подвір’я і підійшли до старенької.
— Добрий день, бабо Галю, — привітався полковник.
— Добрий день, діточки, — відповіла жінка. — А що ви хотіли?
— Бабо Галю, я у свого друга побачив такі гарні в’язані шкарпетки. Він сказав, що це ваша робота.
Баба Галя зітхнула:
— Ой, діточки… Ну так, в’яжу я шкарпетки, але цього року щось мені зовсім зле стало — і руки, і ноги підводять. То зовсім трошки зв’язала тих шкарпеток. Може три пари, може чотири. А що, хлопчику, то для тебе?
— Саме так, — підтвердив полковник. — Дуже вже мені сподобалися ваші шкарпетки, такі теплі.
— Ну, то почекайте трошки, — кивнула жінка. — Зараз я в хату піду. Головне, щоб на тебе налізли.
Вона розвернулася і пошкандибала до хати. Її не було хвилин десять. Нарешті баба Галя вийшла з хати — захекана, а в руках тримала шкарпетки.
— Ой! Ледь знайшла ці шкарпетки, — вимовляла вона, важко дихаючи. — Ось тільки на тебе і залишилися. То приклади до себе, по розміру підходять чи ні?
Полковник покрутив шкарпетки, ніби приміряв до ноги, і сказав:
— О, так, якраз мого розміру! А що, бабо Галю? Ви вже в цьому році продавали шкарпетки? Були ще покупці?
— Ну так, були.
— А хто ж до вас приходив?
Баба Галя задумалася:
— Так, Андрійко приходив.
— Який Андрійко? — запитав полковник.
— Та той, що молоком торгує на базарі. То він купив.
— А ще хто?
Вона знову задумалася:
— Ні, здається, і все. Може, хтось іще був, але я вже не згадаю. Ні, мабуть, нікого більше не було. А, ні, згадала! Ще Валерка був. Мені траву косив, то я йому подарувала пару шкарпеток. У нього з грошима туго, а він мені добре діло зробив. От я і вирішила віддячити. Ну то тільки для тебе залишилися ще одні.
— Ну і добре, дякую, бабо Галю, — сказав полковник. — Скільки я вам винен?
— Та скільки даси. Скільки тобі не шкода.
Полковник відрахував гроші — рівно стільки, щоб баба Галя залишилася задоволеною. Вона взяла гривні і усміхнулася:
— О, так тут мені й на цукерки вистачить! Дякую тобі, хлопчику.
— Носіть на здоров’я!
Дівчата, спостерігаючи за цією сценою, добродушно усміхалися.
— О, дякуємо, бабусю! Тепер нашому Сергію Михайловичу тепло ногам буде.
— Та так, дівчатка, — кивнула баба Галя. — Нехай носить і бабу Галю згадує. Ну добре, щось я вже втомилася. Піду до хати. До побачення, діточки, дякую вам!
— Це ми вам дякуємо, бабо Галю! Не хворійте, до побачення!
Уся компанія дружно вийшла на вулицю. Сергій Михайлович зупинився і сказав:
— Ну що, з’ясували. Виходить, покупцями були Едуард Борисович, молочник і я…
Тут Ляля його перебила:
— І Валерка!
Наталя підхопила:
— Ой, Сергію Михайловичу, а ми ж учора Валерку бачили біля своєї хвіртки пізно ввечері. Він із нами ще поспілкувався, пожартував і пішов. Так, а може, він не дарма стояв біля нашого дому? Може, він знову хотів залізти на город до нашої сусідки і перевірити, чи на місці сундучок?
Полковник аж зупинився:
— Валерка? Дивно. Хоча все можливо. У Валерія в житті всяке траплялося, у нього послужний список ще той. Він навіть строк відсидів.
— Ви що, серйозно? — здивувалася Наталя. — Нічого собі! А ми й не знали.
— Угу… — задумливо промовив полковник. — Треба буде над цим як слід поміркувати. Добре, інформацію прийняв. Ладно, дівчата, ідіть поки відпочивайте, а я подумаю, що з цим робити далі.
Дівчата швидким кроком попрямували назад, до Едуарда Борисовича — вони поспішали до Іришки. Інакше вона б їм ніколи не пробачила, що вони пішли до баби Галі без неї. Вони практично вбігли у хвіртку. Едуарда Борисовича та Ірини ще не було, але в глибині саду вже чулися їхні голоси.