Ранкова кава, слід шкарпеток та аромат троянд

Не минуло й десяти хвилин, як біля хвіртки Едуарда Борисовича з’явився Сергій Михайлович. Він звичним рухом відчинив хвіртку, увійшов у двір і підійшов до альтанки, в якій сиділа вся компанія. Дівчата весело розмовляли з Едуардом Борисовичем. Полковник привітався:
— Доброго ранку усій дружній компанії! Бачу, вам тут весело. Ну як, Едуарде Борисовичу, як ти себе почуваєш? А то налякав нас усіх учора.
Едуард Борисович усміхнувся:
— Ой, заходь, заходь, Сергію Михайловичу, доброго ранку! Ось милі дівчата прийшли мене провідати.
— Дивлюся, ти вже сповнений сил, — додав полковник, оглядаючи товариша. — Дівчата на тебе добре впливають.
— Ну заходь, заходь швидше, присідай, — запросив Едуард Борисович. — Ганночко, прошу, будь ласка, принесіть ще один прибір для мого друга.
Полковник усівся за стіл, і дівчата одразу почали засипати його питаннями.
— Ну що, Сергію Михайловичу, — запитала Наталя, — як там у вас розслідування просувається? Ходили ви сьогодні до молочника? Опитали його? Це був він чи ні?
Іришка з Лялею теж почали розпитувати:
— А свідки були? А він вдома був? А де він був?
Полковник підняв руку, закликаючи до тиші:
— Відставити, дівчата, я все дізнався. Є свідки. Він був увечері та вночі вдома. Так що цей підозрюваний у нас відпадає. Треба йти до баби Галі й випитувати в неї потихеньку, кому вона могла продати свої шкарпетки.
— Ой! — вигукнула Іришка. — Тоді ходімо швидше! Дізнаємося у баби Галі, хто у неї був і кому вона продала ті шкарпетки.
— Почекайте, дівчата, благаю, — м’яко зупинив їх Едуард Борисович. — Ми ще не завершили нашу чарівну ранкову церемонію чаювання. Ірочко, люба моя, ви ж пам’ятаєте про мою обіцянку? Я розумію, що ви самі подібні до квітки, але я дав слово і маю за честь показати вам мою гордість. Чи не будете ви настільки ласкаві пройти зі мною до саду? Мені було б надзвичайно приємно прогулятися поруч із вами та відкрити вам таємниці моїх розаріїв — показати та розповісти, які саме сорти оселилися на моїх клумбах. Зробіть мені такий подарунок, прошу вас!
— Ой, Едуарде Борисовичу, ви такий галантний, усе пам’ятаєте! — з натягнутою усмішкою промовила Іришка.
У голові в неї в цей момент роїлися тривожні думки: «Боже мій, він усе пам’ятає! А раптом ми зараз підемо в сад, і він почне мені дорікати за те, що я його ледь не вбила?» Іришка намагалася опанувати себе і не виказати свого хвилювання, тому відповіла якомога природніше:
— Звісно, Едуарде Борисовичу, як тільки ми закінчимо чаювання, я з превеликим задоволенням подивлюся ваш розарій. Мені страшенно цікаво, адже я теж маю свій сад, у мене ростуть чудові квіти, і я знаю багато сортів. Ось і подивимося, чи співпадають вони в нас, або чи є у вас такі, які б я дуже хотіла придбати для себе.
Через п’ять хвилин Едуард Борисович та Іришка попрямували вглиб саду до клумби з трояндами. А Ляля з Наталею та полковником залишилися сидіти в альтанці. Ляля хитро примружилася і запитала:
— Ну що, полковнику, давайте придумаємо план, як ми будемо бабку Галю допитувати?
Полковник почухав потилицю:
— Та я ще сам не придумав, але там, по ходу справи, на місці розберемося.
— Ну так що, ми будемо чекати Іришку чи підемо самі? — продовжила Наталя.
— Та ні, нехай вони там поки погуляють садом, а ми підемо, — відповів полковник.
— Так Іришка образиться, — зауважила Ляля.
— Та вона сама потім примчить туди. Хоча, ну, якщо, звісно, знайде. Та нічого страшного. Ми їй потім розповімо, що було.
— А вони з Едуардом Борисовичем якраз налагодять стосунки, — сказала Наталя, багатозначно подивившись на Лялю.
— Та вже не завадило б, — підтвердив полковник.
Вони всі втрьох тихенько встали і вийшли з альтанки в напрямку вулиці.