Ранкова кава, слід шкарпеток та аромат троянд

Наталя прокинулася рано. Не гаючи часу, вона одразу взялася за свій ранковий ритуал. Коли Ляля нарешті вийшла під навіс на свіже повітря, на столі вже чекала свіжозварена кава. Наталя, помітивши подругу, розпливлася в усмішці:
— Доброго ранку, моя люба подруго! Ну що, як тобі там спалося? Тобі було тепло і комфортно?
Ляля, вмощуючись у крісло, відповіла з усмішкою:
— Ой, Наталочко, ну ти мене балуєш! Мені було так добре, так тепло і комфортно, що я навіть у ночі не чула, як ці кляті комарі дзижчали й кусали мене де попало!
Вони дзвінко розсміялися. Потім, трохи заспокоївшись, дістали сигарети, закурили й, насолоджуючись ранковою прохолодою та кавою, перейшли до обговорення своєї третьої подруги.
— Слухай, — почала Наталя, — як там наша Іришка? Вона ж, ніби, ще в напівнепритомності після тих подій. Треба її терміново розбуркати, бо так і в депресію впасти недовго.
Наталя азартно продовжила:
— Давай зробимо так: нарвемо польових квітів, підійдемо до її хвіртки, встромимо туди букет і сховаємось. Будемо підглядати, що вона буде робити далі. Але нам треба її якось виманити з дому, щоб вона до хвіртки вийшла.
— О, я придумала! — вигукнула Ляля. — Слухай, ми ж із тобою в минулі вихідні вишні перебирали, кісточки виколупували... Вони десь там на веранді лежать. Зараз принесу!
— А для чого нам кісточки? — здивувалася Наталя.
— Ну, будемо ними кидати в її віконце, щоб привернути увагу. Але при цьому скло не розіб’ємо — якось змінювати його не хочеться, — пояснила Ляля.
— Ну ти просто геній, Лялечко! — розсміялася Наталя.
Не гаючи часу, дівчата швиденько нарвали польових квітів і сформували з них букет. Поки Ляля шукала вишневі кісточки, Наталя, щоб зробити Ірішці приємно, налила свіжої кави у термос і заховала його в торбинку.
Озброєні всім необхідним — бойовим запасом «снарядів» для вікна, букетом та гарячою кавою для душевного кавування — подруги рушили до будинку Ірішки. Заховавшись у кущах, дівчата почали обережно «обстрілювати» вікно. Іришка, почувши дивні звуки, здивовано визирнула, відчинила хвіртку, і букет, який тримався на чесному слові, впав прямо їй до ніг.
Іришка заклякла. Вона повільно опустила погляд на квіти, потім почала розгублено крутити головою, оглядаючи порожню вулицю.
І саме в цей момент, з-за рогу будинку і густих кущів, чинно вийшли Наталя з Лялею. Вони йшли так, ніби просто прогулювалися повз із магазину. Наталя невимушено похитувала торбинкою, в якій надійно спочивав термос із запашною кавою, і, зупинившись, з удаваним подивом вигукнула:
— Нічого собі! Оце так добрий ранок! Іришко, це що, від шанувальника?
Іришка, ще не прийшовши до тями, в недоумінні переводила погляд з подруг на квіти:
— Що це таке? Хто це мені залишив? Не знаю, нічого не бачила, нічого не чула… Тільки якісь дивні звуки у вікні.
— Та це ж хтось до тебе залицяється! — підморгнула Ляля, не витримуючи і посміхаючись. — Мабуть, Валерка. Ми ж учора зустріли його біля нашого домика, розмовляли про те, що йому пора одружитися. Так от він і вибрав тебе, мабуть, за свою наречену!
Дівчата зайшли у двір, вже відверто сміючись. Іришка лише відмахнулася:
— Та ну вас! Заходьте вже, жартівниці.
— Іришечко, ну чого ти? Ти ж у нас така гарна жіночка, — продовжувала Наталя, не вгамовуючись. — Ти ж у нас така ладна, висока, гладка, а він такий маленький. Тобі ж треба мати опору в житті! Ось на нього і все життя опиратися будеш. До того ж, такий рукастий, працьовитий!
— Ой, дівчата, що ви таке говорите? Боже мій, фу, Валерка! — Іришка нарешті почала посміхатися, хоч і намагалася бути серйозною. — Ну, знайшли мені жениха!
— А чого? Чим не жених? — не відставала Ляля. — Краще бути з кимось, ніж одній, правда, Іришко?
Наталя стояла поруч, дивилася на них і весело сміялася. Іришка ж, підхопивши жарт, хитро подивилася на Лялю:
— Ой, ні, Лялечко. Скоріше за все, це для тебе жених! І зріст однаковий, і підходить ідеально. Ти ж у нас не любиш на когось опиратися, ти сильна жінка, все сама робиш. А головне — ти любиш, щоб тебе слухали, а він такий слухняний!