Вечірній банкет і нові докази

Тим часом Едуард Борисович, виснажений подіями дня, заплющив очі. Його дихання стало рівним і глибоким — він міцно заснув. Михайлович обережно кивнув Ганні й пошепки попросив її вийти з ним за двері. Усі дівчата слідом пішли за Михайловичем до альтанки.
Тиша, що панувала навколо, лише підкреслювала втому, яка нарешті наздогнала подруг після такого напруженого дня. Коли вони дісталися місця, Михайлович жестом запросив усіх сісти.
— Ну що, дорогі мої, — почав полковник, щойно всі вмостилися на стільцях. — Маємо те, що маємо. Ганночко, вам велике спасибі, що погодилися залишитися з нашим другом і наглянути за його станом. Але перш ніж ми розійдемося, я хотів би поставити вам кілька запитань щодо вашого подарунка нашому улюбленому Едуарду Борисовичу.
Ганна здивовано кліпнула очима:
— Якого подарунка?
— Ну, тих самих шкарпеток, — уточнив Михайлович, уважно спостерігаючи за її реакцією.
— А навіщо вони вам? — збентежено перепитала жінка.
— Та я хотів дізнатися, де ви придбали цю річ, бо вже дуже мені шкарпетки сподобалися, — відповів полковник. — Така гарна натуральна вовна. Михайлович помітно посміхнувся. — Ви не могли б підказати, де ви їх придбали?
— Тю! Я думала, що сталося щось серйозне, — Ганна полегшено зітхнула. — Так це ж наша баба Галя в’яже. У неї тут недалеко дача, от вона і продає їх на нашому базарі.
— А де живе ця баба Галя? — запитав полковник. — Дуже вже мені хочеться придбати ці шкарпетки.
— Так вона живе на Бузковій вулиці, — відповіла Ганна. — Там такий будинок, ви його одразу впізнаєте. Такий із червоної цегли, схожий на шпаківню. І там у неї ще такий паркан, плетений із лози.
— Дякую, дорога Ганночко. Ну, тоді завтра піду і куплю собі ті шкарпетки. У мене самого вічно мерзнуть ноги, — невимушено додав Сергій Михайлович. — А скажіть, Ганночко, у Едуарда Борисовича часто трапляються такі напади?
Ганна занепокоєно похитала головою:
— Було вже пару разів. Я йому щоразу кажу: «Ідіть до лікарів», а він відмахується. Мовляв, ніколи йому — він весь у творчості, у своїй музиці. Зовсім себе не береже.
— Зрозуміло, — сказав Михайлович. — Добре, мила Ганночко, ви можете йти. Ще раз дякую за те, що підказали, де мені можна купити такі шкарпетки.
— Та так-так, я побігла, — Ганна підхопилася з місця. — Бо серце не на місці, мушу наглядати за ним. До побачення!
— Ну що, уходимо? — сказала Ляля.
Всі гуськом, один за одним, попрямували до хвіртки. Біля самого виходу попрощалися з полковником і мовчки пішли додому. Сил на розмови зовсім не залишилося. Наталя з Лялею провели Іринку до її порога, побажали спокійної ночі й попросили не переживати, нагадавши, що розслідування триває, а помилки трапляються навіть у великих сищиків.
Наталя з Лялею йшли темною вуличкою до своїх будиночків, як раптом біля самої хвіртки помітили якусь тінь. Ляля насторожилася і, виступивши трохи вперед, гучно й суворо запитала в темряву:
— Хто тут ходить біля нашого дому?
У відповідь — тиша. Наталя, не гаючи часу, ввімкнула заздалегідь підготовлений ліхтарик. Яскравий промінь світла розігнав морок і вихопив постать мужичка. Дівчата на мить оторопіли, але потім упізнали місцевого Валерку, який іноді допомагав їм по господарству.
— О! Валерку, це ти? — вигукнула Наталя. — А що ти робиш тут так пізно?
Валерка аж здригнувся, коли промінь ліхтарика впав прямо на нього. Він нервово смикнув рукав куртки:
— Ой, дівчата, ви мене налякали… Оце ви так несподівано…
— А що ти робиш у таку пору тут? — запитала Ляля.
— Та я… розумієте… мене ж старший по вулиці попросив траву покосити біля дороги. Ну, там, де вона вже зовсім висока стала. То я й упорався, але… трошечки затримався. Було дуже багато роботи, час і пролетів непомітно.
— Ясно, Валерчику, — Наталя хитро подивилася на нього і продовжила підтрунювати: — Ти все один та один. Коли ж ти вже одружишся, щоб було для кого косити ту траву, а не по хатках ходити?