Вечірній банкет і нові докази

Дівчата повернулися до альтанки й почали навперебій вихваляти Едуарда Борисовича. Той люб’язно відповідав, дякуючи за приємні слова:
— Ну що ви, дівчата, це все буденні речі. Дякую, звісно, велике за ваші компліменти. А тепер давайте вже пити чай.
Коли всі почали сідати за стіл, Наталя непомітно кинула шкарпетку біля самого черевика полковника і тут же вигукнула:
— Михайловичу, у тебе щось випало!
Полковник здивовано подивився вниз, помітив шкарпетку, підняв її і почав розглядати. Дівчата пильно спостерігали за реакцією Едуарда Борисовича. Той, здавалося, нічого не помічав, зате Сергій Михайлович був явно спантеличений.
І тут Іришка підбігла до нього і запитала:
— Михайловичу, це що? Це твоя шкарпетка?
Полковник аж відсахнувся:
— Та ні ж бо, я знайшов її у себе під ногами! Борисовичу, це, напевно, твоя?
Едуард Борисович розгубився:
— Напевно, Ганночка впустила.
— Яка ще Ганночка? — запитав Сергій Михайлович.
— Ганночка — це вкрай люб’язna і вельми приємна дівчина, яка надає мені неоціненну допомогу в догляді за домом, — відповів Едуард Борисович.
— Постій, — насупився Михайлович, — так це ж шкарпетка, схожа на наш речовий доказ! Щось мені не подобається ця ситуація. Давай прояснимо. Скажи-но мені, Едуарде Борисовичу, звідки взялася в тебе ця шкарпетка?
Борисович мимоволі випрямився і постарався відповісти якомога більш невимушено:
— Друзі мої, право слово, ви приводите мене в стан певного сум’яття. Подібна акцентованість на настільки тривіальному предметі мого гардероба видається мені, м’яко кажучи, надмірною. Що ж стосується походження цієї речі, то тут немає жодної таємниці — лише прикра недбалість моєї помічниці. Ганночка, моя домробітниця, часто виявляє надмірну запопадливість, підносячи мені подібні аксесуари. Я неодноразово вмовляв її: «Люба Ганночко, не варто витрачатися, придбайте краще що-небудь корисне для своєї донечки». На жаль, вона невблаганна у своїй турботі.
Ляля, яка до цього моменту лише уважно спостерігала за сценою, зробила крок вперед. У її голосі звучали тепло і щирі, дружні нотки, немов вона справді намагалася допомогти йому вийти з цієї неприємної ситуації:
— Едуарде Борисовичу, будьте такі ласкаві, не вважайте за труднощі… Чи не могли б ви відшукати другу шкарпетку? Розумієте, нам дуже хочеться остаточно закрити це прикре питання. Якщо пара знайдеться, у нас відразу відпадуть усі сумніви в тому, що ви тут абсолютно ні до чого.
Едуард Борисович на мить завмер, але тут же взяв себе в руки, намагаючись зберегти зовнішній спокій. Було видно, що він дуже нервує, проте, зібравши всю свою витримку, він відповів з притаманною йому галантністю:
— О, дорога Ляле, дякую вам за таке чуйне розуміння. Ваша делікатність робить вам честь. Одну хвилинку, я прошу вас. Я буквально на мить зайду в дім і зроблю ревізію у своєму гардеробі. Якщо раптом мені не вдасться виявити цей предмет самостійно, я неодмінно перетелефоную Ганночці — вже вона-то, будучи вельми обізнаною в логістиці моїх речей, напевно підкаже, у яких саме «сферах» мого дому загубилася ця річ.
Він злегка вклонився і, намагаючись зберігати благородну поставу, попрямував до дому.
Як тільки постать Едуарда Борисовича сховалася в глибині дому, полковник з неприхованим подивом і навіть ноткою захоплення звернувся до Лялі:
— Ляле, ну ви прямо нас здивували! Так філігранно згладити ситуацію… Це ж вкрай неприємний момент, однак же. Едуард — мій друг, і я, принаймні до цього дня, звик йому довіряти.
Дівчата відразу почали навперебій обговорювати те, що відбувається. Іришка, насупившись, негучно зауважила:
— Ну як же, Михайловичу? Адже шкарпетка одна. Цілком можливо, що другу він уже встиг сховати або попросту знищити.