Вечірній банкет і нові докази

Едуард Борисович, який до цього моменту мовчав, м’яко подав голос:
— Дорогі друзі, пропоную продовжити наше спілкування у більш приємному ключі.
Всі вголос погодилися, що вечір ще не закінчений і що ранок вечора мудріший, тож банкет продовжувався в затишній атмосфері, де панували жарти та спокійні бесіди.
Через деякий час Іришка, відчувши потребу відійти, звернулася до господаря:
— Едуарде Борисовичу, підкажіть, будь ласка, де тут можна трохи припудрити носика?
Едуард Борисович з притаманною йому елегантністю підвівся:
— Звісно, Іришенько, дозвольте, я вас проведу.
Він провів її стежкою до окремого капітального будиночка, що стояв трохи віддалік. Це була акуратна літня кухня, до якої було прибудоване добротне, цивілізоване приміщення з усіма зручностями — жодного натяку на старі «дерев’яні» конструкції. Едуард Борисович вказав рукою на двері:
— Прошу, все облаштовано за останнім словом техніки, як то кажуть, по-людськи.
Проходячи повз, Іришка помітила в глибині саду, трохи правіше від цієї прибудови, неймовірно гарну клумбу.
— Боже мій, Едуарде Борисовичу, які ж у вас чудові троянди! — захоплено вигукнула вона.
Господар лагідно усміхнувся:
— Ну, Іришенько, краще ви туди зараз не ходіть. Троянди все ж таки колючі, ще не дай Боже пошкодите свою прекрасну, оксамитову шкіру. Краще приходьте завтра, я вам усе покажу і розповім, які сорти троянд у мене зростають.
Коли Іришка вийшла, цікавість все ж таки взяла гору. Забувши про застереження, вона вирішила крадькома роздивитися квіти. Вона впевнено попрямувала до клумби, щоб все ж таки розгледіти, які саме сорти є у господаря.
Вона була вже зовсім поруч, коли її погляд випадково наткнувся на мотузку, протягнуту між двома вишнями. Іришка відіропіла від того, що побачила. На цій мотузці висів один-єдиний носок. Вона обережно підійшла ближче, придивилася і серце її завмерло: цей носок був один в один такий самий, як той, що вони бачили на молочнику.
— О Боже, що це? Він один... — прошепотіла Іришка, ледь не спіткнувшись від раптового переляку. Її серце калатало, наче в полоненого птаха. — Господи, невже це Едуард Борисович усе організував? Ось чому він не пускав мене сюди! Він знав, що тут висить цей доказ.
Вона завмерла, вдивляючись у темряву, де в нічному повітрі виднівся цей носок. У голові роїлися думки, одна страшніша за іншу.
— Що ж робити, що ж робити? — Іришка нервово закусила губу. — Треба негайно розповісти Михайловичу і дівчатам. Але як? Як повідомити їм про це так, щоб Едуард Борисович нічого не почув і не запідозрив?
Вона почала гарячково перебирати варіанти. Може, подати знак? Зробити вигляд, що їй раптом стало зле? Ні, це приверне надто багато уваги. А якщо запропонувати дівчатам прогулятися садом після вечері? Це виглядало б природніше.
— Так, Іро, спокійно, — прошепотіла вона сама до себе, витираючи спітнілі долоні об сукню. — Головне — не видати себе. Едуард Борисович на вигляд такий люб'язний, такий галантний, а виходить... невже він замішаний у цій темній справі?
Вона ще раз кинула тривожний погляд на мотузку, де виднівся силует носка, і, намагаючись крокувати максимально впевнено, попрямувала назад до альтанки. Кожен крок віддавався в голові тривожним ритмом. Вона почала репетирувати в думках фрази, які допоможуть їй виманити подруг, не викликаючи жодних підозр у господаря будинку. «Скажу дівчатам, що мені потрібна допомога, або вигадаю щось інше... Треба вивести їх, хоча б на кілька хвилин», — вирішила вона.