Вечірній банкет і нові докази

Час біг швидко, настав вечір. Дівчата причепурилися, прихопили з собою пляшечку сухого вина до м'яса і попрямували до будинку Едуарда Борисовича. Дорогою вони обговорювали свої сьогоднішні пригоди й сперечалися, чи варто розповідати про все приятелям.
— Ну хіба можна таке приховати? — вигукнула Іришка, поправляючи окуляри. — Мене аж розпирає від передчуттям того, як я буду описувати наші подвиги! Ми ж були просто прекрасними акторками. Треба ж нарешті показати чоловікам, що ми теж на щось здатні!
Наташа згідно кивнула і з іронією додала:
— Ірочко, ти була просто неповторна! Наша трагікомедія, звісно, заслуговує на оплески, проте Михайлович почне бурчати, що ми не повинні втручатися в це розслідування. Він же у нас полковник, вважає, що це суто його справа.
Ляля, задумливо дивлячись під ноги, розсудила інакше:
— Може, поки що й не варто. Подивимося, як будуть просуватися наші вечірні посиденьки. Може, Михайлович щось сам уже з'ясував? Скоріш за все, весь день чаклував над своїм речовим доказом у своїй лабораторії, знімав відбитки пальців. Він же у нас справжній слідопит, а за сумісництвом ще й великий криміналіст!
Ляля хитро подивилася на Іришку.
— Ой, Лялечко, яка лабораторія? Ви знову мене розігруєте, — відповіла Іришка.
Так за бесідою вони швидко дійшли до будинку Едуарда Борисовича. Хвіртка була прочинена.
— Едуарде Борисовичу! — покликали дівчата.
Господар, почувши їхні голоси, вийшов назустріч, осяюючи простір своєю харизматичною посмішкою. Він був одягнений неймовірно елегантно: у бездоганних джинсах і білосніжній сорочці, а витончено пов'язаний на шиї платок надавав його вигляду того самого вишуканого шарму, який властивий людям мистецтва навіть у неформальній обстановці.
— О, музи мої, ви з'явилися, наче втілення самої грації у цей скромний притулок, — театрально розвів він руками, схиливши голову у вишуканому поклоні. — Я томився в очікуванні, вслухаючись у симфонію вечора, і ось — моє споглядання перерване найпрекраснішим чином. Три дивовижні квітки осяяли своєю присутністю цей куточок буття. Прошу, доторкніться до моєї гостинності, зробіть честь моєму скромному житлу!
Коли вони увійшли у двір, Наташа і Ляля завмерли від подиву. Вони вперше були у Едуарда Борисовича і виявилися вражені ідеальним порядком, чистотою і затишком, що панували у цій, практично, садибі. Скрізь було видно дбайливу руку господаря: акуратно підстрижені газони, квітучі клумби й продумані деталі інтер'єру.
Біля альтанки стояв великий мангал, над яким чаклував Михайлович. Шашлики вже смажилися, виділяючи такий апетитний аромат, що у дівчат одразу потекли слинки.
Михайлович обернувся, побачив дам і, відклавши щипці, усміхнувся:
— О! Ну, дорогі жінки, ви якраз вчасно. Будь ласка, проходьте в альтанку. Ми з Едуардом Борисовичем зараз усе подамо.
Шашлики дійсно виявилися незрівнянними. Але Іришку, попри все це гастрономічне розмаїття, розпирало від бажання викласти все, що вони дізналися. Подивившись на Михайловича, вона вирішила діяти здалеку:
— Ой, слухайте, — почала вона, намагаючись надати голосу невимушеності, — ми сьогодні були на базарі, і уявляєте, у мого молочника на ногах були дуже схожі за кольором і ниткою сірі шкарпетки. Ну, один в один як той клаптик сірої шерсті, що ти, Михайловичу, знайшов. Ми просто очам своїм не повірили!
Михайлович різко напружився, його погляд став гострим і уважним:
— У молочника? Це той, який живе біля зупинки маршрутки?
— Так, так, так, це він! — відповіла Іришка.
Михайлович задумливо пробурмотів:
— Треба буде перевірити цю версію.
Тут Ляля вирішила, що настав час розкрити карти:
— Михайловичу, так ми тут із дівчатами провернули таку справу. Ми вирішили простежити за ним. Однак у цей час до нього підійшов наш голова, і виявилося, що молочник передав голові якусь папку. Але тут наша фантазія і розігралася. Ми вирішили, що це якісь архівні документи і що вони у змові. Було прийнято рішення стежити вже за нашим головою. Але в результаті нічого, крім купівлі-продажу земельної ділянки, ми не виявили.