Дачний синдикат у справі

Михалич розвернувся до дівчат і, ледь помітно посміхаючись, урочисто проголосив:
— Так, оперативна група. Слухайте мою команду. Терміново несіть мені чистий пакет.
Іришка округлила очі й здивовано перепитала:
— Пакет? Який пакет? Навіщо пакет?
Наталя, ледь стримуючи смішок, відповіла їй:
— Ну так це ж речовий доказ!
Ляля тут же підхопила, хитро примружившись:
— Ну так, щоб зняти відбитки пальців, адже у Михалича там ціла лабораторія, так, Михалич?
В Іришки в цей момент очі стали як чайні блюдця:
— Лабораторія? Де лабораторія? Що? Мікроскопи, пробірки?!
Михалич вирішив підіграти й, важливо кивнувши, сказав:
— Ну звичайно! Ми ж з вами живемо не в кам'яному віці, звісно, у мене є там деякі інновації.
Дівчата дружно розсміялися, а Іришка залишилася в повній розгубленості дивитися на Михалича, намагаючись зрозуміти, жартує він чи говорить серйозно. У результаті було вирішено йти по пакет у будиночок. Вони вже майже дійшли, як раптом Наталя різко зупинилася, повернулася до Михалича й запитала:
— А де ж наш Едуард Борисович?
Михалич озирнувся на всі боки, нахмурившись:
— І справді… Тільки що тут був. Іш, який спритний. Невже вже додому втік?
Вони увійшли в будиночок. Картина, яку вони застали, була по-справжньому зворушливою. Едуард Борисович, не помітивши їхнього приходу, сидів у глибокій задумі. Він дбайливо гладив маленьку скрипку по грифу і щось тихо, майже ніжно їй нашіптував.
Михалич на секунду завмер у дверях, не наважуючись перервати цей момент, і тихенько кашлянув. Едуард Борисович здригнувся, обернувся і тут же зніяковіло відвів очі від інструмента.
Михалич примружився і, ледь стримуючи усмішку, промовив:
— Ну що, Едуарде Борисовичу, я дивлюся, ти з нею потоваришував?
Ляля, підійшовши ближче і з теплотою дивлячись на чоловіка, доповнила:
— Едуарде Борисовичу, ви найкращий охоронець для цієї маленької принади.
Едуард Борисович злегка поправив окуляри й відповів:
— Прошу вибачення, дорогі друзі. Але я просто не міг її тут кинути. Вона настільки маленька, настільки цінна… А раптом хто-небудь би, поки ми зайняті справою, її знову викрав?
Михалич схвально кивнув і зробив крок уперед:
— Ну, я якраз по неї і прийшов. У мене є сейф. Ось туди ми її й сховаємо від чужих очей.
Едуард Борисович підскочив, його руки мимовільно зметнулися вгору, немов він змахував невидимою диригентською паличкою в кульмінаційний момент симфонії. Його очі за скельцями окулярів горіли урочистим вогнем.
— Сейф?! — вигукнув він із драматичним придихом, притискаючи долоню до грудей. — О, Михалич! Це не просто ідея, це вищий акт милосердя до мистецтва! Обитель заліза і спокою для цієї тендітної душі… Звісно! Її необхідно вкрити від суєти цього тлінного світу. Сховати під замок, щоб жоден дилетант не посмів торкнутися її!
Він дбайливо взяв скрипку і поклав її в скриньку, на прощання погладивши її, нахилившись над нею і щось тихенько прошепотівши. Едуард Борисович закрив скриньку і, не наважуючись розлучитися з нею відразу, дбайливо поставив її на стіл.
Наташа не витримала і, ховаючи посмішку, прошепотіла Лялі:
— Ось і все… Вважай, що це був фінал першого акта.
Михалич, який весь цей час стояв осторонь, промовив:
— Ну, мені нарешті дадуть пакет, щоб я прибрав цей шматочок шкарпетки?
Дівчата заметушилися. Ляля швидко вивудила з шухляди столу новий целофановий пакет і простягнула його Сергію Михайловичу. Михалич акуратно помістив туди шматочок шкарпетки, щільно зав'язав вузол і з задоволеним виглядом кивнув.
— Ну, все. Тепер цей предмет у безпеці. Час рушати.
Компанія вийшла на вулицю. Тепер вони рухалися дачним містечком з особливою обережністю. Попереду всіх йшла Іришка — найбалакучіша з усієї компанії, вона знала в окрузі кожну собаку і кожного сусіда, тому саме її відправили вперед, щоб вона, у разі чого, прийняла удар на себе і відвернула увагу випадкових перехожих. За нею, уважно стежачи за обстановкою, йшли чоловіки: Михалич, який дбайливо до себе притискав пакет зі скринькою, та Едуард Борисович. Замикали процесію Наташа з Лялею, які контролювали тили й стежили за тим, щоб ніхто не рухався слідом.