Дачний синдикат у справі

Уся компанія, намагаючись не шуміти, гуськом перебралася через невисоку огорожу на сусідську ділянку. Михалич одразу скомандував:
— Стійте тут. Я сам.
Біля розритої ями під розлогим кущем смородини полковник зупинився, присів навпочіпки й уважно подивився довкола. Його обличчя спохмурніло.
— Ну так, звісно, — пробурчав він, хитаючи головою. — Тут ніби стадо слонів потопталося.
Дівчата, попри те що Михалич говорив тихо, почули його. Іришка тут же парирувала з легкою образою в голосі:
— Ну що ви, Михаличу, як можна? Ми ж просто дюймовочки порівняно з Оксаною, вашою сусідкою, — єхидно додала вона.
Наталя хитро примружилася, підхоплюючи слова подруги:
— Авжеж… Михаличу, а де це ви відхопили такі рожеві капці з пухнастими помпонами? Ви в них прямо, мабуть, парите над ямою, як пушинка.
Ляля одразу вкрутила:
— Сергію Михайловичу, а чи не завеликі вам капці?
Після цих слів усі три подруги перезирнулися і одночасно, з неприхованим тріумфом, спрямували свої погляди на Михалича. Борисович, спостерігаючи за цією сценою, м’яко посміхнувся, поправив окуляри й, ледь чутно хмикнувши, промовив:
— Та так, ось що означає справжня жіноча дружба… Варто одній почати, як інші тут же підхоплюють. Полковнику, тримайтеся, проти такої сили встояти неможливо.
Михалич опустив погляд униз і тільки зараз зрозумів, що в нього на ногах справді рожеві капці з пухнастими помпонами, які були настільки малі, що пів стопи стояло на землі. У розпалі подій він був такий зосереджений на розслідуванні, що навіть не відчув цього.
Усвідомлення того, наскільки безглуздо він зараз виглядає в цьому «оперативному» взутті, прийшло не одразу. Полковник злегка почервонів, але тут же взяв себе в руки.
— Ну все, все, дівчата, здаюся! Перемогли. А капці я навіть не помітив… У поспіху, мабуть, схопив перші-ліпші біля порога. Ну що ж, визнаю — вигляд у мене сьогодні вкрай бойовий, хоч і не зовсім статутний.
Усі дружно розсміялися, і цей сміх остаточно розрядив обстановку. Борисович додав уже серйозніше:
— Дорогі пані, будьте ж милосердні. Не варто так суворо судити полковника. Головне — результат.
Михалич задоволено крякнув:
— То-то ж! Гаразд, досить з мене екзекуцій. Тепер працюємо.
Після цього полковник перевтілився. Він став гранично зібраним. Немов хорт, що зачув слід, Михалич почав повільно, ледь не крадькома, обходити ділянку. Він раз у раз присідав, уважно зазираючи під кожен кущик, у кожну тінь біля сараю, намагаючись зберігати рівновагу у своїх кумедних капцях. Дівчата спостерігали за ним, затамувавши подих.
Незабаром він зупинився біля краю грядки, де земля була ледь вологою. Присів, вивчаючи щось невидиме для інших.
— Ось воно, — неголосно вимовив він. — Відбитки. Взуття широке, важке, явно не жіноче.
Ірина, не витримавши, подалася вперед і з нетерпінням випалила:
— Ну що? Що ви там знайшли, Михаличу? Нам же теж неймовірно цікаво! Ви хоч говоріть, а то ми тут з глузду з’їжджаємо від цікавості.
— Тихіше, Ірочко, не заважай слідству, — суворо, але з посмішкою осадила її Ляля.
Михалич, не відволікаючись від землі, пробурмотів:
— Знайшов я тебе, голубчику… Тепер головне — напрямок взяти.
Він підвівся і, продовжуючи повільно й уважно вдивлятися в ґрунт, рушив у напрямку до дальнього паркану, звідки, судячи з усього, і прийшов непроханий гість. Полковник акуратно розсунув прим’яту траву біля самого кордону ділянки.
— Лопату, як ми вже зрозуміли, цей діяч забрав, — задумливо промовив він. — І тікав у поспіху, наосліп. А втекти звідси непоміченим у темряві він міг тільки в один бік — у напрямку до сусідської вулиці.
Михалич підійшов до паркану впритул. Огорожа тут була старою, з дошками, що стирчали подекуди обламаними кінцями. Раптом полковник завмер. Його рука потягнулася до самого краю однієї з планок.
— А ось це вже цікавіше, — голосно сказав він.
На гострому сколі дошки зачепився невеликий клапоть сірої тканини. Полковник обережно двома пальцями зняв його і почав роздивлятися.