Таємниця під шаром бруду

Ляля вгнала лопату в землю. Зробивши кілька впевнених рухів, вона промацала ґрунт, методично перекидаючи грудки землі, аж поки в якийсь момент не пролунав виразний, глухий металевий стукіт. Лопата вперлася в щось тверде.
Звук у нічній тиші пролунав як постріл. Усі три подруги одночасно завмерли, навіть дихати перестали. Жартівливий настрій миттєво випарувався, поступившись місцем дзвінкій, гострій напрузі. Страх знову скував коліна, а повітря ніби стало важчим, але відірвати погляд від ями було вже понад їхні сили.
— Натрапила... — ледь чутно прошепотіла Ірина, ще міцніше вчепившись у свій синій тазик. — Дівчата, матінко, воно там. Щось тверде. А раптом це... цинкова труна?!
— Іро, ти з глузду з’їхала? — Ляля на секунду відірвала погляд від ями й подивилася на подругу. — Цинкова труна? Ти уявляєш, скільки вона важить і як би він її дотягнув сам, по-твоєму?
Наталя бачила, як сильно дівчат охопив страх, і вирішила будь-що розрядити цю тривожну обстановку. Вона міцніше перехопила важкий прожектор, спрямовуючи щільний білий промінь точно в розкоп, і усміхнулася:
— Ляль, не відволікайся, продовжуй, — весело промовила вона. — Знаєш, кажуть, що нескінченно можна дивитися на три речі: як тече вода, як горить вогонь і як працює інша людина. А мені взагалі дуже подобається дивитися на те, як працюєш саме ти. Я просто отримую максимум задоволення, трудяжко ти наша. Працюй, працюй...
Ляля кинула на подругу швидкий, гострий погляд.
— Розумна ти наша, — парирувала вона, не припиняючи орудувати лопатою. — Може, хочеш помінятися місцями? Я з величезним задоволенням посвічу.
— Ні-ні-ні, Лялечко, — сміючись, відповіла Наталя. — Давай залишимо все так, як є. Я тобі буду дуже яскраво світити.
Ляля нічого не відповіла. Її обличчя залишалося непроникно-спокійним, але в очах азарт палав уже на повну потужність. Вона почала обережно, ювелірно обкопувати предмет з усіх боків, скидаючи грудки землі вбік. Наталя присіла нижче, світячи в саму глибінь ями, а Ірина замружилася, потім розплющила одне око, не витримала і втупилася туди ж.
Коли Ляля обережно підчепила лопатою знахідку і вивернула її назовні, дівчата дружно видихнули. На купі пухкої землі лежав невеликий, продовгуватий металевий скриньок.
— Ну от, — Наталя першою прийшла до тями, уважно розглядаючи знахідку у світлі ліхтаря. — Іро, трун таких розмірів просто не буває. І це зовсім не труна. Зараз ми її швиденько роздивимося.