Розділ27

Розділ 27
Перед ними височів старий, але напрочуд доглянутий грузинський будинок. За високим кам'яним парканом виднілися зелені виноградні лози, крони старих дерев і черепичний дах. Здавалося, у цьому будинку мешкало не одне покоління великої родини.
Олена підійшла до дверей і зупинилася біля кнопки дзвінка. Кілька секунд вона просто дивилася на неї, не наважуючись натиснути.
— Ну що ти? — тихо запитала Наталя.
— Не знаю... Якось хвилююся. Навіть не знаю, з чого почати й як усе правильно пояснити.
— Та з початку й починай, — усміхнулася Наталя.
— А якщо забудеш, ми підкажемо, — додала Іришка.
Ляля легенько підштовхнула Олену ліктем.
— Ну що, Олено? Дзвони.
Олена глибоко вдихнула, нарешті натиснула на кнопку дзвінка й завмерла в очікуванні.
За хвилину на подвір'ї з'явився високий темноволосий чоловік років п'ятдесяти. Побачивши біля будинку чотирьох незнайомих жінок із валізами, він на мить зупинився й допитливо подивився на них.
— Гамарджоба, — привіталася Олена. — Скажіть, будь ласка, тут живе родина Гілашвілі?
— Так, — відповів чоловік.
Олена вже хотіла пояснити причину їхнього приїзду, але господар раптом широко усміхнувся.
— А-а-а, то це до нас гості! Заходьте, заходьте, дорогі! Чого ж ви стоїте?
Він одразу підхопив їхні валізи.
— Дозвольте, я допоможу.
— Та ми ненадовго, — спробувала заперечити Олена.
— Ні-ні-ні! — замахав руками чоловік. — Які ще «ненадовго»? Ви тепер наші дорогі гості!
Чоловік уже ніс валізи у двір, не залишаючи їм жодного шансу на заперечення.
— Ой, дівчатка, здається, нас уже взяли на абордаж, — тихенько прошепотіла Іришка.
— Ну, схоже на те, — усміхнулася Ляля.
За кілька кроків перед ними відкрилася зовсім інша картина. У затишному дворі, під розлогим виноградом, стояла велика альтанка. Під нею був накритий довгий стіл, за яким зібралася велика родина. Лунали розмови й сміх, хтось наливав вино в келихи, хтось приносив нові страви, а діти снували подвір'ям, додаючи до цього гамору ще більше життя.
Побачивши господаря з валізами, за столом одразу пожвавилися.
— Зурабе! — гукнув хтось із-за столу. — А кого це ти привів?
— Дивіться, які красуні до нас завітали! — весело відгукнувся чоловік.
До них підійшла усміхнена жінка років сорока п'яти.
— Гамарджоба! Я Нані, дружина господаря цього дому. Так, Зурабе? — з любов'ю усміхнулася вона чоловікові.
— Саме так, — засміявся Зураб.
Олена теж усміхнулася.
— Дуже приємно. Мене звати Олена. А це мої подруги: Наталя, Ляля та Іришка.
— Дуже приємно познайомитися! — щиро відгукнулася Нані. — Проходьте, дорогі, сідайте до столу!
— Проходьте, проходьте! — одразу пролунало з кількох боків.
Умить навколо гостей почалася метушня. Хтось посунувся, звільняючи місця, хтось приніс додаткові тарілки й келихи, жінки почали виставляти на стіл нові страви. Перед гостями з'явилися хачапурі, імеретинський сир, запечене м'ясо, баклажани, свіжі овочі, зелень та ароматні соуси з горіхами. Чоловіки налили в келихи бурштинове грузинське вино.
Зураб підвівся, взяв келих і обвів поглядом усіх за столом.
— Ну що ж, дорогі мої! Як господар цього дому, хочу сказати кілька слів. Насамперед хочу подякувати Богові за те, що Він привів сьогодні до нашого дому таких дорогих гостей. Ми ще не знаємо одне одного, але, мабуть, не випадково наші дороги сьогодні перетнулися.
Він підняв келих.
— Недарма кажуть: шляхи Господні несповідимі. Тож вип'ємо за цю зустріч, за нових людей, яких Господь привів до нашого дому, за дружбу, добро і за те, щоб у нашому домі завжди були радість, сміх та дорогі гості!
— Гаумарджос! — дружно пролунало за столом.
Келихи дзенькнули, і всі зробили по ковтку.
Іришка тихенько нахилилася до подруг:
— Дівчатка, здається, ми тут надовго.
— А хто його знає? — усміхнулася Ляля. — Це ж грузинська гостинність.
Олена подивилася на подруг, мимоволі усміхнулася, і в її голові промайнула думка:
«Ну що ж, дідусю, дякую тобі... Якби не ти, я б ніколи не познайомилася з цими чудовими дівчатами й не опинилася в гостинному домі твого давнього друга. І хто знає, яким було б моє життя без усіх цих пригод... А тепер я наче тільки починаю по-справжньому жити, і це мені дуже подобається».