Розділ26

Розділ 26
Кутаїський аеропорт зустрів подруг сліпучим сонячним світлом і теплим, ласкавим повітрям. Щойно вони вийшли з термінала й озирнулися, подих перехопило: на обрії величними силуетами вимальовувалися зелені пагорби та далекі гірські вершини. Стародавня імеретинська земля розгорнулася перед ними у всій своїй щедрій красі — яскрава, гостинна і сповнена незвіданих таємниць.
Щойно подруги підійшли до виходу, як до них одразу підскочив невисокий усміхнений чоловік років п’ятдесяти з гаком.
— Гамарджоба, красуні! Куди вам? — весело запитав він. — Сідайте, дорогі, відвезу хоч на край світу!
— Нам би спочатку до ось цієї адреси, — відповіла Наталя й простягнула йому складений аркуш паперу.
Таксист пробіг очима по написаному, підвів брови й задоволено вигукнув:
— О-о! Так це зовсім близько! Довезу вас швидше за вітер!
— Ой, а можна трохи повільніше? — кокетливо запитала Іришка. — Ми тут уперше й хотіли б роздивитися ваші краєвиди.
— О, красуне! — одразу підхопив таксист. — Так я вам ще й екскурсію містом зроблю!
Згодом автомобіль уже мчав дорогою до міста. За вікном миготіли зелені пагорби, будинки, дерева й незнайомі вивіски.
— Дивіться праворуч! — вигукнув водій, наче справжній екскурсовод. — А тепер ліворуч! Усе наше, грузинське!
— А вперед вам дивитися не треба? — поцікавилася Іришка.
— Треба! — гордо відповів він. — Але цю дорогу я із заплющеними очима можу проїхати.
— Ой-ой, тільки не із заплющеними очима! — одразу запротестувала Іришка. — Ми ще жити хочемо!
— Та не хвилюйтеся, дівчата! Усе буде добре. Я досвідчений водій.
— Сподіваємося, — з усмішкою сказала Ляля.
Невдовзі вони в’їхали до Кутаїсі. Таксист звернув до центру міста, щоб показати подругам центральну площу, посеред якої височів великий фонтан, що виблискував на сонці.
— А ось і наша родзинка! — урочисто вигукнув водій. — Найкращий фонтан у всій Грузії!
Таксист почав повільно об’їжджати фонтан по колу, раз у раз показуючи його подругам із різних боків.
— Який гарний фонтан, — зачаровано сказала Наталя.
— А як же! Це ж Грузія! У нас усе гарне! — гордо відгукнувся водій.
— Ми вже зрозуміли, — усміхнулася Ляля.
Нарешті він звернув із площі у затишні вулички. Дорога стала вужчою, навколо зазеленіли дерева й старі дворики, а балакучий водій одразу перемкнувся на улюблену тему:
— А дивіться праворуч, ось у цьому сімейному ресторанчику готують справжні імеретинські хачапурі — з таким домашнім сиром і хрусткою скоринкою, що за душу бере! А трохи далі подають такі соковиті хінкалі, що пальчики оближете! А які у нас вина, а коньяки! Без нашої кухні Грузію взагалі неможливо зрозуміти, дівчата, це закон!
— Ой, здається, ми пропали, дієта нам не світить, — сміючись, підхопила Іришка.
Ще кілька затишних поворотів вузькими вулицями — і автомобіль зупинився біля потрібного будинку.
Таксист допоміг подругам витягти валізи з багажника. Наталя дістала гроші й простягнула йому.
— Ні-ні, дорогенька! — замахав руками чоловік. — За екскурсію грошей не беру. Це вам від мене на добру пам’ять про Грузію.
— Ой, дякуємо! — майже хором відповіли дівчата.
— Ну що ж, красуні, до нових зустрічей! — щиро усміхнувся водій. — Місто в нас невелике, думаю, ще побачимося.
Він махнув їм рукою, сів за кермо й поїхав, залишивши подруг біля будинку з валізами та відчуттям справжньої грузинської гостинності.