Розділ 24

Розділ 24
Вересень видався на диво теплим. Сонце гріло лагідно, задушливої літньої спеки вже не відчувалося, повітря було чистим, свіжим і по-осінньому прозорим. Подруги неспішно погойдувалися в сідлах, об'їжджаючи мальовничі околиці садиби Олени та ведучи невимушену розмову.
— Іришко, дивись-но, Розочка тебе просто обожнює, — з усмішкою зауважила Олена.
Іришка гордо погладила кобилу по блискучій шиї та поблажливо усміхнулася:
— Після того, що ми з нею пережили... Ми тепер як одне ціле.
— Ага, злилися, так би мовити, в екстазі, — пожартувала Ляля.
— Ну так, Іришко, після твоїх археологічних розкопок вона тепер навіки твоя, — з усмішкою додала Наталя.
І тут сталося непередбачуване. Ідилію порушив різкий, розкотистий звук — десь неподалік пролунав мисливський постріл.
Розочка миттєво завмерла, втягнула повітря роздутими ніздрями, видала коротке тривожне іржання — і наступної секунди зірвалася з місця у шалений галоп.
— Ой, матінько! — тільки й встигла вигукнути Іришка, міцно вчепившись обома руками в поводи.
Олена, побачивши, як Розочка з Іришкою верхи мчить углиб подвір'я, із завмиранням серця пришпорила свого жеребця і кинулася навздогін. Наталя з Лялею, не гаючи ані секунди, теж поскакали галопом за Оленою.
Але хіба наздоженеш перелякану тварину? Розочка летіла прямісінько до садиби. На біду, масивні двері домашньої каплиці були розчинені навстіж. Кобила вбігла в каплицю і спробувала сама загальмувати, але її копита ковзнули по гладкій підлозі, як по льоду. За інерцією її протягнуло вперед, і морда Рози вперлася прямо в ту саму стіну, де висіли старовинні ікони.
Пролунав сухий дерев'яний тріск, ікона похитнулася і впала на підлогу.
Олена, примчавши слідом, миттєво зіскочила з жеребця й забігла в каплицю. Вона одразу взяла Розочку за поводи й почала її заспокоювати:
— Тихіше, тихіше, Розочко, все гаразд... — сказала вона, обережно гладячи кобилу по гриві.
Іришка сиділа як укопана, боячись ворухнутися. Через якийсь час вона гучно зітхнула, оглянула місце імпровізованої катастрофи й видала:
— Ого, от це я невдало припаркувалася.
Подруги полегшено й нервово розсміялися. Тим часом Наталя опустила погляд до підлоги й помітила, що біля задньої кришки, яка відлетіла від ікони, валялися два старі конверти, запечатані сургучем. Вона обережно підняла їх і простягнула Олені.
Олена, побачивши конверти, від несподіванки на мить заніміла. Вона розгублено перевела погляд на Наталю, а потім знову опустила очі на пожовклий папір. На ньому чітко проступав знайомий почерк її дідуся. У цей момент стало остаточно зрозуміло: звичайна суботня прогулянка безповоротно завершилася, відкриваючи двері в нову історію.