Розділ20

Розділ 20
​Вони йшли ще деякий час, і поступово ставало зрозуміло, що світло попереду не таке вже й яскраве. Коли вони нарешті дійшли до кінця, то знову вперлися в стіну. Але в цій стіні виднілося щось схоже на старе віконце — наглухо чимось забите, проте від старості в ньому утворилося чимало дірок та щілин, крізь які й пробивалося світло.
​— Ну от, знову тупик... — розчаровано мовила Іришка. — І що, доведеться тепер іти назад?
​— Та постривай, не психуй, — сказала Ляля, підходячи ближче до віконця.
​Вона обережно помацала пальцями поверхню, якою воно було забите, і промовила:
​— Схоже на фанеру...
​Потім Ляля припала оком до однієї з дірок. Через неї було видно якесь закинуте приміщення, а вдалині чітко проглядалися злегка привідчинені двері на вулицю, за якими соковито зеленіла трава.
​— Дівчата, там двері, — сказала Ляля. — Ми, здається, знайшли вихід.
​Наталя підійшла до Лялі, подивилася на віконце й мовила:
​— Та нам треба цю перегородку якось зруйнувати.
​Потім вона припала долонями до перегородки і що є сили натиснула. Фанера під таким натиском глухо хруснула, і в ній утворилася чимала дірка.
​В очах Наталі заблищав азарт:
​— Слухайте, так вона ж зовсім трухлява! Ми її зараз миттю розберемо...
​Не гаючи ні хвилини, Наталя разом із Лялею взялися за справу. Впевненими й енергійними рухами вони за кілька секунд доламали те, що залишалося від потрісканої фанери, повністю звільнивши віконний отвір.
​Коли пил трохи осів, подруги змогли детальніше оглянути простір по той бік.
​Прямісінько під віконцем тягнулися старі дерев'яні полиці, які колись, судячи з усього, служили для домашньої консервації. Тепер же вони повністю заросли товстим шаром павутини та сірої пилюки. У кутках причаїлися занедбані дерев'яні бочки, довкола валялися осколки якихось старих побитих банок, а в напівтемному дальньому кутку самотньо стояв припалий пилом дитячий триколісний велосипед. Словом, це було схоже на типовий закинутий дачний сарайчик.
​— Ну що, я полізла, — рішуче сказала Наталя. — Буду першопрохідцем. Побажайте мені успіху!
​— Ні пуха ні пера! — відгукнулася Ляля.
​— До біса! — кинула Наталя й почала обережно протискуватися у віконце.
​Вилізши наполовину, вона побачила під собою ту саму стару полицю для консервації. Стати там чи зручно сісти було неможливо, тож довелося обережно лягти. Дерево під її вагою заскрипіло, полиця трохи зашаталася, але Наталя полежала кілька секунд, доки та перестала хитатися і трималася стійко.
​— Фух, дівчата, пронесло! Здається, все гаразд, — зітхнула вона з полегшенням. — Зараз постараюся з цієї полиці злізти на землю.
​Вона акуратно зістрибнула донизу. Полиця зашаталася від поштовху, але вистояла.
​— Хто наступний? — спитала Наталя, дивлячись на подруг крізь віконний отвір.
​Іришка, яка досі стояла позаду й вагалася, раптом жваво підбігла до віконця:
​— Я! Я буду наступна!
​Ляля злегка захихикала:
​— Ого, ти вже осмілилася? Ну давай, лізь. Якщо що — підштовхну ззаду!
​Іришка насилу вилізла на віконце. Сопучи й важко дихаючи, вона все ж таки протиснулася назовні.
​— Іришко, обережно, полиці трохи хитаються! — вчасно застерегла її Наталя.
​— Ой, ну знову якісь випробування... — невдоволено буркнула Іришка.
​Вона теж виповзла і обережно уляглася на полицю. Полиця скрипнула значно голосніше, ніж під Наталею, але витримала. Наталя простягнула їй руку, і за мить Іришка вже стояла поруч на земляній підлозі.
​Ляля наблизилася до лазу і сказала:
​— Я наступна. Тільки, дівчата, давайте ми з Оленою спочатку подамо вам ікони, а потім я вже вилізу.
​Наталя з Іришкою кивнули й підійшли ближче до полиці. Ляля разом з Оленою акуратно передали через віконце ікони, а подруги дбайливо прийняли їх і опустили на безпечне місце біля стіни.
​Коли ікони опинилися в безпеці, Ляля теж почала вибиратися. Вона так само акуратно виповзла на полицю, перечекала кілька секунд, доки стара деревина заспокоїлася під її вагою, і з допомогою подруг злізла на землю. Слідом за нею обережно вибралася й Олена.
​Дбайливо підхопивши ікони, подруги попрямували до відчинених дверей — назустріч рятівному свіжому повітрю.