Розділ19

Розділ 19
Олена обережно взяла одну з ікон. Її пальці тремтіли, а на очах заблищали сльози. У пам'яті немов наяву спливли бабусині розповіді про дідуся та про ті тривожні часи, коли ховали найдорожче. Вона ще трохи побула у своїх думках, потім узяла себе в руки, ледь чутно видихнула й, дивлячись на подруг, сказала:
— Дівчата… Ікони повернулися до мене. Але тепер треба якось звідси вийти і винести їх.
Ірішка тривожно озирнулася на темний завал і озвалася:
— Тільки от як нам тепер звідси вибратися? Знову дертися наверх через той отвір із важкими іконами в руках? Перспектива, чесно кажучи, така собі. Я сюди ледь пролізла — то ж було вниз! А тепер дертися вгору... Ні, я боюся. Не хочу лізти назад через той отвір.
Олена перевела погляд у куток і посвітила в той бік:
— Дивіться, дівчата… Там двері.
— Ого, здається, тут і справді вихід. Цікаво, а куди він веде? — зауважила Ляля.
Дівчата підійшли до дверей. На них тримався старий засув. Від часу він так заіржавів, що спочатку зовсім не піддавався. Тоді Ляля міцніше притисла двері, щоб зняти з засува зайву напругу, а Олена щосили натиснула на нього. Нарешті — з гучним скреготом і металевим дзенькотом — засув усе-таки зрушив із місця й відсунувся.
— Сім-сіме, відчинися? — всміхнулася Ляля.
Вона потягнула за ручку, і двері зі скрипом прочинилися, відкриваючи вузький кам'яний коридор, що вів кудись углиб. А десь попереду, в кінці цього проходу, ледь помітно пробивалося денне світло.
Дівчата на мить зупинилися, вдивляючись у невідомість.
— Ходімо? — сказала Ляля.
— Може, одразу візьмемо ікони з собою, щоб не повертатися за ними? — раптом запропонувала Олена.
— Еге ж, звісно, чого десять разів туди-сюди ходити, — погодилася Ляля.
Подруги повернулися до залізного ящика й обережно загорнули кожну ікону в залишки потемнілої вощеної тканини.
— Обстежимо цей прохід? — рішуче промовила Наталя, тримаючи ікону. — Нас тепер Господь береже. Ми зі святинями.
— Була не була, — підтримала її Ірішка. — Тільки давайте цього разу я не піду першою. З мене на сьогодні екстриму вже аж занадто!
Наталя вже хотіла ступити вперед, але Ляля рішуче зупинила її, притримавши за плече:
— Наталю, ти сьогодні вже й так настраждалася... Побула у нас головною «потерпілою». Давай я піду першою.
Вони йшли чимало часу. До обличчя липнула стара павутина, а зверху час від ча
су щось сипалося на одяг та волосся. Проте подруги цілеспрямовано крокували вперед, а світло попереду тим часом ставало ближчим.