Розділ17

РОЗДІЛ 17
Дівчата озирнулися. Промінь ліхтарика від телефона вихоплював з темряви облуплені вологі стіни та заваляний мотлохом підвал занедбаної церкви. Повітря тут було важким, затхлим, пахло сирістю та тлінням.
— Так, дівчата, давайте зосередимося, — сказала Наталя. — На пластинці ж чітко було: чотири квадрати і стрілка від хреста праворуч. Значить, може, треба шукати десь у правій частині підвалу? Тільки от що саме шукати? Може, якийсь фрагмент кладки чи чотири цеглини?
— Ну то що вирішимо? Може, почнемо простукувати стіну? — запропонувала Олена.
— Ну так, добре, — підтримала Ляля. — Тільки нам треба, напевно, розділитися. Поділимо стіну на ділянки, скажімо, по 20 цеглин на кожну. І кожна нехай починає простукувати свою зону.
Дівчата взялися за справу з усією серйозністю. Вони схилилися до стіни і напружено простукували кожен сантиметр. Руки швидко втомлювалися, у носі залоскотало від пилу, але результат був нульовим. Стіни дзвеніли глухо, наче моноліт.
Вони рухалися далі і врешті дійшли до замурованої ділянки.
— Ну от тобі й приїхали, — вигукнула Іришка. — Все, кінець, проходу далі немає.
— Фу, я вже втомилася, — стомлено промовила вона. — Більше не можу.
Іришка важко вперлася спиною об стіну. Раптом під її вагою кілька цеглин зсунулися і вискочили з гнізд.
— Ой! — перелякано вигукнула вона і різко відскочила.
Щойно Іришка відскочила від цієї стіни, випало ще кілька цеглин. Перелякана дівчина підбігла до подруг. Дівчата деякий час насторожено дивилися на стіну, а потім акуратно підійшли і заглянули в дірку, що утворилася.
— Олено, давай сюди ліхтарик, — сказала Наталя.
Дівчата посвітили ліхтариком і побачили, що там виднілося щось схоже на прохід.
— І що будемо робити? — спитала Ляля.
— Ну давайте спробуємо розбити цю стіну, — рішуче сказала Наталя.
— І чим ти її зібралася розбивати? Руками? — хмикнула Ляля.
— Та ні. А ходімо пошукаємо, може, знайдемо щось придатне для тарана, — запропонувала Наталя. — Олено, світи ліхтариком!
Вони рушили назад, обережно оминаючи темні кути й купи сміття, аж поки не дійшли до східців. І на їхнє щастя, біля самої стіни з лівого боку валявся чималий шматок старої дерев’яної балки — потрухнявілий ззовні, але довгий і міцний.
Наталя піднесла світло ближче:
— Ну що, спробуємо ось цим довбати стіну?
Вони з Лялею першими нахилилися й спробували підняти балку, але та виявилася неймовірно важкою.
— Ой, матінко, та вона непідйомна! — пирхнула Ляля, ледь стримуючи її кінець.
— Так, Іришко, Олено, давайте сюди, будемо всі вчетвером нести її! — покликала Наталя.
Вони вчотирьох нахилилися і вхопилися за балку. Разом підняти її виявилося набагато легше — вага одразу розподілилася на всіх, хоча деревина все одно відчувалася солідною і важкою.
Обережно лавіруючи між завалами, дівчата донесли «таран» назад до напівзруйнованої стіни.
— Так, дівчата, робимо все синхронно, — скомандувала Наталя, міцніше перехоплюючи кінець балки. — Я рахую: раз, два — і на три розганяємося і б’ємо нашим тараном прямо в цю кладку! Готові?
Подруги зосереджено кивнули.
— Раз! Два! Три!