Розділ8

Розділ 8
У гардеробній Іришка не приховувала свого захоплення.
— Олено, скільки ж у вас тут усього! Які красиві й добротні речі!
Наталя та Ляля теж схвально розглядали одяг, хоча їхнє захоплення було значно стриманішим.
Олена швидко підібрала кожній зручний одяг для прогулянки.
За кілька хвилин усі були готові й вийшли з будинку через інший вихід на задній двір.
За будинком простягалася велика територія для прогулянок і верхової їзди. Трохи далі стояла простора конюшня.
Коли вони зайшли всередину, дівчата побачили трьох коней.
— Ой, які ж вони чудові! Яка краса! — захоплено вигукнула Іришка. — А як їх звати?
— Оцього красеня звати Ворон, — показала Олена на чорного жеребця. — А це Ластівка, а це Роза.
— Ой, а можна я Розочку погладжу? — одразу запитала Іришка.
— Поки що не варто, — відповіла Олена. — Нехай вона трохи до вас звикне.
— А можна я тоді її погодую?
— Можна. Тільки спокійно.
Іришка взяла жменьку сіна й простягнула її Розі. Кобила спокійно наблизилася, обережно підхопила сіно губами й почала його жувати.
Іришка ще трохи підсунула руку, і Роза зробила останній рух губами — разом із сіном ненароком стягнула з її пальця каблучку.
— Ой! — скрикнула Іришка й миттю спробувала перехопити її, але було вже пізно. Каблучка разом із сіном вже опинилася в роті кобили.
— Боже мій, Розочко, ти що, її з’їла?
Олена, почувши різкий вигук Іришки, миттю обернулася.
— Що вона з’їла?
— Каблучку! Мою каблучку!
— Який жах... Усе пропало, — ледь чутно промовила Олена.
Вона різко зблідла. На мить їй навіть забракло повітря. Олена швидко опанувала себе, але дівчата вже помітили, як змінилося її обличчя.
— Олено, вам погано? — стурбовано запитала Наталя.
— Ні-ні, усе гаразд, — поспішно відповіла Олена. — Просто злякалася, що Роза могла подавитися.
— Та не хвилюйтеся ви так, — спробувала заспокоїти всіх Ляля. — Я свого часу займалася кінним спортом. Повірте, коні можуть проковтнути й не таке. І зазвичай усе закінчується нормально.
— Але раптом із нею щось станеться? — стривожено запитала Олена. — А якщо вона подавиться? Або каблучка десь застрягне?
— Тоді краще викликати ветеринара, — запропонувала Ляля.
Олена тремтячими руками дістала телефон і набрала номер ветеринара.
— Добрий день... Це терміново. Моя Розочка щойно проковтнула каблучку. Так, справжню каблучку... Я дуже переживаю, щоб із нею нічого не сталося. А раптом вона подавиться? Або в неї буде заворіт кишок? Ви можете приїхати?
Ветеринар заспокоїв її й пообіцяв приїхати приблизно за сорок хвилин.
Поки чекали, Роза поводилася так, ніби нічого особливого не сталося. Спокійно стояла, жувала сіно й навіть не здогадувалася, скільки переживань спричинила своїй господині.
Коли ветеринар приїхав, він уважно оглянув кобилу.
— Ну що ж, слава Богу, ознак того, що вона подавилася або що каблучка застрягла в стравоході, я не бачу. Зараз вона почувається нормально. Будемо сподіватися, що каблучка вийде природним шляхом.
Іришка винувато подивилася на Розу.
— Це все через мене. Треба було зняти каблучку. Я взагалі не мала підходити до неї з каблучкою. Вічно я кудись потрапляю...
Іришка на мить замовкла, а потім рішуче додала:
— Я залишуся тут. Буду за нею стежити.
Ветеринар усміхнувся.
— Не варто. Ідіть займайтеся своїми справами. Розочка щойно поїла, тож має пройти певний час. Поки що причин для паніки я не бачу.
— Тоді добре, — неохоче погодилася Іришка.
Олена провела ветеринара до виходу, подякувала йому й повернулася до дівчат.
Вона дуже нервувала, але щосили намагалася цього не показувати.
— Ну що, дівчата, ходімо. Я покажу вам свої угіддя.
За конюшнею розкинулася простора зелена територія: поміж доглянутими деревами та квітучими клумбами в’южилися доріжки, а вдалині виднілася річка.
— Олено, у вас тут просто неймовірно! — захоплено сказала Наталя. — Таке враження, що ми не в гостях, а в якомусь санаторії.