«Жирна» зачіпка

Повернувшись до готелю, Наталя та Ляля швидко зайшли до свого номера. Їм не терпілося розібратися в почутих уривках слів, адже тепер у них була хоч якась зачіпка.
Вони дістали аркуш із записаними уривками й знову почали зіставляти почуті слова.
— Отже, що ми точно знаємо? — сказала Наталя. — Ірішку викрав Хасан. Це зрозуміло. Він живе біля моря.
— Так, — погодилася Ляля. — А ось далі треба розібратися.
Вона взяла аркуш, на якому були записані слова, почуті під час розмови:
«Викрав Хасан... Він жи біля ря... Він балка... Вить бу... Прод на база...»
— «Він жи біля ря...» — прочитала Наталя. — Тут, мабуть, усе зрозуміло. Це «живе біля моря».
— Згодна, — сказала Ляля. — А ось «Він балка...» Що це може означати?
Дівчата знову замислилися, перечитуючи уривки слів.
— А може, ми почули не все слово? — припустила Наталя. — Може, це слово закінчується на «-балка».
— Що, наприклад? — запитала Ляля.
— Може, це щось на кшталт «гребалки»? — припустила Наталя. — Якщо він живе біля моря, то, може, працює на човні, гребе веслами?
Вони ще раз подивилися на аркуш.
— Гребалка... море... — задумливо повторила Ляля.
Дівчата ще деякий час мовчали, намагаючись скласти докупи почуті уривки.
— А може, це все-таки рибалка? — раптом сказала Наталя. — Він же живе біля моря. Може, рибу ловить.
— Слухай, а це вже має сенс, — погодилася Ляля. — Мабуть, Ірішка саме це й хотіла сказати. Просто через поганий зв’язок ми почули лише кінець слова.
Дівчата ще раз переглянули написане.
Раптом Наталя аж підскочила на стільці.
— Я знаю! — вигукнула вона. — Я зрозуміла, що вона мала на увазі!
— Що саме? — запитала Ляля.
— Дивись! — Наталя взяла ручку. — Тут усе сходиться. «Вить бу...» — це, мабуть, «ловить рибу», а «прод на база...» — «продає на базарі».
Вона швидко записала свою версію на окремому аркуші.
Ляля взяла аркуш і уважно перечитала написане.
— Слухай... А й справді. По-моєму, це найвірогідніший варіант того, що хотіла сказати Ірішка.
— Отже, тепер ми маємо «жирну» зачіпку, — сказала Наталя. — Хасан живе біля моря, ловить рибу і продає її на базарі.
— Ну що ж, — сказала Ляля, відкладаючи аркуш. — Будемо відштовхуватися від цього. Треба починати шукати цього Хасана на базарі. Він явно туди привозить рибу і продає її.

Наталя та Ляля переглянулися.
— Треба телефонувати Саміру, — сказала Наталя. — Без нього шукати цього Хасана буде дуже складно.
Вона набрала номер і коротко пояснила гіду ситуацію.
Самір вислухав її, майже не перебиваючи:
— Отже, ви знаєте, що його звати Хасан, що він живе біля моря, ловить рибу, яку потім продає на базарі?
— Так, — нетерпляче підтвердила Наталя.
— Добре, я зараз приїду до вас.
За деякий час він уже стояв біля готелю.
— Ну що, детективи? — усміхнувся Самір. — Поїхали шукати вашого Хасана.
— Поїхали! — майже хором відповіли дівчата.
На шумному, сповненому східної метушні базарі гід одразу повів їх туди, де продавці скуповували рибу в місцевих рибалок. Він розпитав кількох торговців, але ті лише заперечливо хитали головами, доки один із чоловіків не пожвавився, почувши знайоме ім’я:
— Хасан? Знаю, звісно, — оживився торговець. — Він привозить мені рибу. І сьогодні вранці якраз у мене був.
Самір швидко повернувся до дівчат і передав усе, що вдалося дізнатися.
— А де він живе? — одразу запитала Наталя.
Гід переадресував це запитання торговцеві. Той лише знизав плечима:
— Знаю, що десь у пустелі біля моря. А де саме — не скажу. Але он бачите тих місцевих, які чай п’ють? Він із ними розмовляв. Може, вони знають.
Подякувавши, Самір підійшов до компанії чоловіків. Побачивши його поряд із жінками, ті на мить замовкли й обернулися. Гід заговорив із ними арабською, пояснюючи суть їхніх пошуків.
Один із місцевих уважно вислухав його, а потім усміхнувся:
— Хасан? Знаю його. Він сьогодні вранці приїжджав до нас. Уявляєте, що він купував? — чоловік ледь стримував сміх. — Бісифон. Казав, що хоче здивувати туристів.
Наталя та Ляля перезирнулися.
— Що він там говорить? Переклади нам, — майже водночас вигукнули вони.
Самір усміхнувся:
— Каже, що сьогодні вранці купував унітаз. Хоче здивувати туристів.
— Унітаз? — перепитала Наталя.
— Саме так, — кивнув гід.
— Ну то скажи йому, що ми теж туристки і неодмінно хочемо побачити це диво дивне. І запитай, де його хата.
Самір передав прохання. Співрозмовник кивнув і заповзявся пояснювати:
— Знаєте, де розташований бедуїнський туристичний табір, куди возять туристів? Він якраз біля моря. Від нього треба їхати узбережжям приблизно двадцять кілометрів. Там і стоїть його хатинка — трохи осторонь від усіх. Я колись був у нього, але дуже давно.
Місцевий житель на мить замовк, пом'якшивши тон:
— Раніше він жив там із дружиною, але вже кілька років сам. Дружини не стало, бідолаха Хасан залишився зовсім один.
Уточнивши ще кілька деталей, Самір попрощався з чоловіками й повернувся до подруг:
— Здається, ми знайшли вашого Хасана і знаємо, де він живе. Ну що, поїхали?
— Поїхали, — не чекаючи подальших пояснень, сказала Ляля.
— Поїхали. Там бідна Іришка вже зачекалася на нас, — підхопила Наталя.
— Спершу треба їхати до поліції, — спробував заперечити гід.
— Яка поліція? — відрізала Наталя. — Спочатку знайдемо його будинок.
— А якщо це не той Хасан? — не здавався Самір.
— От на місці й перевіримо, — розсудливо зауважила Ляля. — Якщо це він, потім уже будемо вирішувати, що робити далі. Дай Боже, щоб там була Іришка.
Гід подивився на них і зрозумів, що сперечатися марно:
— Добре, але якщо знайдемо його, далі вирішуватимемо все разом.
— Домовилися, — сказала Наталя.
І вони попрямували до машини.