Таємниця незрозумілих слів

Коли розмова обірвалася, Наталя та Ляля ще кілька секунд мовчки дивилися одна на одну.
Потім Ляля схопила аркуш паперу й почала записувати все, що вони встигли почути.
«Викрав Хасан... Він жи біля ря... Він балка... вить бу... прод на база...»
Дівчата схилилися над записом, намагаючись розібрати уривки почутих фраз.
— Так... — Наталя задумливо подивилася на перший запис. — «Він жи біля ря». Що це може бути? Може, живе біля... А далі що? Біля чого?
— Може, це «подвір'я», — припустила Ляля. — Хоча щось тут не сходиться.
Вони знову подивилися на наступний уривок.
— «Він балка...» — повільно прочитала Ляля. — Балка? Може, він працює на будівництві?
— А що тоді означає «вить бу, прод на база»? — Наталя насупила лоба.
— Може, він продає балки на якійсь будівельній базі? — припустила Ляля.
— А далі «прод на база»... Може, це якась продбаза? Продовольча база? — задумливо сказала Наталя. — Він продає будівельні балки на продуктовій базі? Це вже зовсім якась нісенітниця виходить.
Дівчата знову подивилися на запис, намагаючись зрозуміти, що саме хотіла сказати Іришка.
— Добре, — сказала Наталя. — Давай міркувати логічно. Може, він продає продукти? Це один варіант. Може, живе біля якогось подвір'я, про яке ми не знаємо.
— Не маю поняття, — зітхнула Ляля. — Що ж нам тепер робити?
— Давай подивимося в інтернеті, які тут є будівельні бази, магазини чи продовольчі бази. Може, щось знайдемо.
— Давай, — погодилася Ляля.
Ляля та Наталя кілька хвилин безрезультатно намагалися щось знайти в інтернеті, вводячи різні варіанти запитів. Але через мовний бар'єр усі їхні спроби виявилися марними.
— Пам'ятаєш, — зітхнула Ляля, — ми ж тоді телефонували в ті компанії з доставки води. Нас узагалі ніхто не розумів.
— Отож, — сказала Наталя. — А зараз нам треба не просто запитати адресу, а ще й пояснити, кого саме ми шукаємо. Сумніваюсь, що з цього щось вийде.
— Мабуть, ти права, — погодилася Ляля.
І саме в цей момент телефон у її руках раптом задзвонив.
Ляля здивовано подивилася на екран.
— Ой, це той хлопець-єгиптянин...
Вона швидко натиснула кнопку виклику.
— Алло?
У слухавці почувся схвильований голос хлопця. Він говорив короткими фразами, іноді переходячи на англійські слова.
— Чоловік... вода... приїхав, — сказав він.
Ляля одразу зрозуміла, про кого йдеться.
— Затримай його, будь ласка. Ми зараз приїдемо. Нам дуже потрібно з ним поговорити.
Хлопець щось відповів, але вона зрозуміла тільки одне:
— Добре... чекати.
Зв'язок обірвався.
— Побігли! — вигукнула Наталя.
Вони вискочили з готелю й кинулися до стоянки таксі. Біля входу, як завжди, було багато машин.
Не витрачаючи часу на вибір, Ляля підбігла до першого таксиста.
— Нам сюди. Дуже швидко! — показала вона адресу.
Водій назвав суму:
— П'ять доларів.
Ляля навіть не стала сперечатися. Вона витягнула купюру і простягнула йому десять.
— Тільки швидше, будь ласка. Нам дуже треба встигнути.
Таксист здивовано глянув на десять доларів, потім перевів погляд на дівчат і радісно натиснув на газ.
Дорога здавалася нескінченною. Кожна хвилина могла змінити все. Дівчата весь час дивилися вперед, боячись втратити навіть найменшу можливість.
Нарешті машина зупинилася біля потрібного місця. Вони вискочили з салону й побігли у двір підприємства, де продавали воду у великих пластикових бочках.
Посеред двору вони побачили того самого молодого єгиптянина, якого просили допомогти.
Дівчата підбігли до нього.
— Де він? — схвильовано запитала Ляля.
Хлопець лише розвів руками й показав убік дороги.
— Поїхав, — коротко сказав він.
Дівчата розчаровано переглянулися.
— Ну ти хоч щось дізнався? — швидко запитала Наталя. — Як його звати? Де він живе?
Хлопець замислився, намагаючись підібрати слова.
— Хасан, — сказав він. — Живе сам... біля моря.
Потім додав, показуючи рукою напрямок:
— Пустеля... море поруч... бедуїн.
Наталя та Ляля завмерли.

— Хасан... — тихо повторила Ляля.
Це ім'я вони вже чули.
Вони кілька секунд мовчали, ніби боялися повірити у власну здогадку.
В голові Наталії раптом почали складатися всі шматочки цієї заплутаної історії.
— Зачекай... — повільно сказала вона. — А ми ж неправильно зрозуміли ті слова, які записали після дзвінка Іришки.
Ляля здивовано подивилася на неї.
— Ти про «він жи біля ря»?
— Так. Ми думали про якесь подвір'я... А це ж могло бути «живе біля моря»!
Ляля на мить замовкла, а потім широко розплющила очі.
— Точно! Він живе біля моря!
Тепер усе ставало на свої місця.
Іришка сказала: «Мене викрав бедуїн на ім'я Хасан».
А цей чоловік — Хасан, бедуїн, живе сам біля моря.
Нарешті в них з'явилася справжня зачіпка.