Нічна тиша та перші думки про кохання

Цієї ночі Наталя довго не могла заснути. У тиші дачного будиночка вона раз у раз гортала сторінки вечора, ніби дивилася дивовижний фільм, де головним героєм був лише він — Андрій. Його обличчя, його погляд, кожне кинуте слово — вона намагалася втримати в пам’яті кожну дрібницю, наче шукала в них відповідь на питання, яке не наважувалася поставити самій собі.
Кожен спогад відлунював усередині дивним, майже забутим трепетом. Десь у животі солодко стискалося, і це було настільки незвичне відчуття, що вона мимоволі притискала долоні до грудей, намагаючись вгамувати серце, яке вперто відмовлялося заспокоюватися.
Вона згадала ті тринадцять років життя, що залишилися позаду, — гіркий досвід, який змусив її звести навколо душі високий мур. Після болісного розриву Наталя переконала себе, що ніколи більше не підпустить до себе чоловіка. Вона навіть відчувала якусь дивну, майже колючу неприязнь до чоловічого роду взагалі, впевнившись, що довіра — це надто дорога розкіш. Вона щиро вірила, що для неї це назавжди закінчений етап.
Але зараз, лежачи в темряві, вона усвідомила страшну і водночас прекрасну річ: цей мур почав непомітно розсипатися. Андрій зробив те, що вона вважала неможливим — змусив її знову повірити в існування тепла, надійності й чогось справжнього.
Однак у серці разом із радістю поселився страх. Вона так боялася знову обпектися, знову повірити й бути ошуканою. Але душа, попри всі заборони й старі рани, виявилася сильнішою за страх. Та ніжність, яку вона роками ховала від усіх, раптом почала прориватися назовні, вимагаючи виходу. Вона так гостро хотіла віддати це тепло йому, Андрію, що страх поступово відступав, поступаючись місцем чомусь значно глибшому.
Наталя заплющила очі. Десь глибоко в душі вона була закохана, і, незважаючи на боязнь перед невідомим, відчувала, як ця світла, схована роками ніжність нарешті здобуває перемогу. З цими думками, відчуваючи дивну легкість, вона поринула в сон.