Спецоперація "Спартак"

Наталя з дівчатами дісталися потрібної адреси. Це була дев’ятиповерхова будівля, де розмістилося безліч офісів. На першому поверсі, за скляною перегородкою, сидів охоронець. Дівчата підійшли до нього, привіталися і запитали:
— Доброго дня! Підкажіть, будь ласка, на якому поверсі знаходиться фірма «Спартак»?
Охоронець перевірив список на табло і вказав:
— «Спартак»? Це на п’ятому поверсі, офіс 502.
Дівчата подякували йому і попрямували до ліфта. Коли вони вийшли на п’ятому поверсі, перед ними відкрився довгий коридор із безліччю дверей, на яких були таблички з назвами різних фірм. Нарешті вони дійшли до потрібних дверей, на яких було написано «Спартак».
Наталя постукала. З-за дверей почувся жіночий голос:
— Так, входьте.
Вони обережно відчинили двері й увійшли всередину. За столом сиділа секретарка. Побачивши відвідувачок, вона одразу запитала:
— Доброго дня. Чим я можу вам допомогти? Ви за записом?
— Нам потрібно терміново переговорити з директором, — впевнено відповіла Наталя.
Секретарка одразу почала віднекуватися:
— Директор зараз зайнятий і нікого не приймає. Вам потрібно попередньо записуватися, приходьте наступного тижня!
Дівчата намагалися її вблагати, пояснювали, що питання невідкладне, але секретарка була непохитною. Тоді Іришка підмигнула подругам і тихо сказала:
— Я придумала.
Вона вийшла в коридор. Через кілька хвилин Іришка повернулася з широко розплющеними, удавано переляканими очима:
— Ой, там щось таке твориться! У коридорі просто купа людей, галас, якісь розбірки!
Секретарка, не витримавши цікавості, миттєво підхопилася з місця:
— Що?! Які ще розбірки?! — і вискочила в коридор.
Дівчата скористалися моментом, миттєво проскочили повз стіл і увірвалися в кабінет директора. Чоловік, що сидів за столом, схилившись над паперами, здивовано підняв голову.
— Ой, вибачте, будь ласка! — почали навперебій тараторити дівчата. — Ми до вас у дуже особистому питанні!
Директор спочатку розгубився, але потім зітхнув і махнув рукою:
— Ну, раз ви вже увірвалися, то присідайте. Слухаю вас.
Наталя одразу перейшла до справи:
— Скажіть, будь ласка, ви вчора були на вокзалі?
Чоловік здивовано подивився на них:
— Ні, не був.
— А чи не ви вчора були в бюро знахідок і залишили там валізу? — запитала Наталя.
Директор ще більше здивувався:
— Яку ще валізу? Я там не був і не розумію, про що ви говорите.
— Ну як же? Ви, мабуть, випадково обмінялися з кимось валізами, — наполягала Іришка.
— Ні, я точно нічого не плутав, — відрізав чоловік.
Тоді Наталя виклала на стіл аркуш паперу. Директор глянув на номер, насупився:
— Так, це мій номер.
— Чорний седан із таким номером — це ж ваша машина? — уточнила Наталя.
— Так, моя, — відповів він. — А в чому річ?
— Ну, так ось, — продовжила Наталя. — Як же так виходить? Ви кажете, що вас там не було, а ваша машина вчора була на привокзальній площі?
Директор замислився, а потім раптом клацнув пальцями:
— А-а! Згадав! Я ж давав свою машину другові вчора вдень. Може, це він?
Він дістав телефон і набрав номер. Дівчата завмерли, вдивляючись у його обличчя.
— О, привіт, друже, це Макс! — сказав він у слухавку. — Слухай, ти вчора вдень на вокзалі був? Це ти там валізу залишав у бюро знахідок?
Він слухав відповідь, не вмикаючи гучний зв'язок, тому дівчата могли лише здогадуватися, що каже той чоловік на іншому кінці дроту. Макс насупився і кивнув:
— Ага... Зрозумів. Добре, дякую.
Він поклав слухавку і подивився на дівчат.
— Так, ви мали рацію, — сказав він. — Мій друг справді вчора був на вокзалі, він дійсно переплутав валізи і заходив до бюро знахідок.
Наталя з дівчатами перезирнулися. Це була важлива інформація.
— Скажіть, будь ласка, його номер телефону, — попросила Наталя. — Ми хочемо йому зателефонувати і зустрітися з ним, щоб віддати його речі.
Макс, не вбачаючи в цьому нічого поганого, продиктував номер свого друга. Наталя записала цифри на клаптику папірця і поклала його в сумку.
— Дякуємо за допомогу, — сказала Наталя, і вони швидко попрощалися.
Вийшовши з кабінету, дівчата опинилися в прийомній. Секретарка вже сиділа на своєму місці за столом і дивилася на них дуже суворо, ледь не киплячи від обурення.
— Як же так? — вигукнула вона, сердито дивлячись на них. — Вам же було сказано, що директор не приймає! Ви ж знаєте, що мені тепер за це влетить?!
— Вибачте нас, будь ласка, ми зовсім не хотіли вас підставити, — промовила Наталя, і вони, не гаючи часу, швидко попрямували до виходу й до ліфта.