Спецоперація "Спартак"

Наталя подивилася на дівчат і запитала:
— Ну що? Дзвонимо?
Ті рішуче кивнули:
— Так, звісно!
Наталя впевнено набрала номер. Слухавку зняли майже відразу. Почувся різкий голос літньої жінки:
— Алло, слухаю. Хто це? Чого ви мовчите?
Наталя спробувала говорити лагідно:
— Вітаю! Вибачте, будь ласка, я телефоную з приводу вчорашньої ситуації...
Жінка миттєво перебила її, і в її голосі зазвучали войовничі нотки:
— Якої ще інсинуації?! Хто ти така? Чого ти хочеш?!
Наталя розгубилася, але спробувала ще раз пояснити:
— Жінко, та послухайте, ми вчора...
Жінка знову її перебила, вибухнувши гнівом:
— А-а-а! Так ти вже з моїм Сашенькою?! Ти що, зібралася на нього бруд вилити?! Він такий порядний чоловік, працює, його поважають співробітники, він директор фірми! А ти на нього гидоту наговорити хочеш? От клеветниця, як ти так можеш?!
Наталя знову спробувала виправдатися:
— Жінко, та послухайте, ми випадково обмінялися валізами...
На мить запала мертва тиша. А потім жінка закричала ще гучніше:
— Якими ще валізами?! Ти що, зібралася їхати до нас? Ти вже валізи свої запакувала і під дверима стоїш?! Мій Сашенька — порядний чоловік, моєму Сашеньці такі жінки, як ти, не потрібні! Ти що, йому хочеш життя зіпсувати?! Хочеш у наш дім проникнути?! То навіщо ж тоді гидоту про нього говориш? Ні! Цього не буде!
Наталя на мить завмерла, слухаючи ці звинувачення, і раптом до неї дійшло: жінка просто погано чує! Наталя глибоко зітхнула, прибрала телефон від вуха, піднесла його прямо до рота і почала говорити в мікрофон, повільно, чітко артикулюючи кожен склад:
— Жін-ко! По-слу-хай-те! Ми. Не. Хо-че-мо. Жи-ти. Ра-зом. Ми. Об-мі-ня-ли-ся. Ва-лі-за-ми. Це. Про-сто. Сум-ки. З. Одя-гом. Я. Хо-чу. По-вер-ну-ти. Йо-му. Його. Ре-чі.
Жінка на тому кінці напружено замовкла. Потім пробурчала:
— Речі? Які ще речі? Знаю я вас, прийдуть, почнуть очі будувати, а потім інсинуації будуть про мого хлопчика розповідати! Не треба мені тут нічого доводити!
Наталя набралася терпіння і знову, тримаючи телефон перед собою, повільно і виразно продовжила говорити в мікрофон:
— Жін-ко! Нам. По-тріб-но. Від-да-ти. Йо-му. Одяг. Ми. Мо-же-мо. Під'ї-ха-ти. До. Йо-го. Ро-бо-ти? Дай-те. Нам. Ад-ре-су. Йо-го. Фір-ми, будь-лас-ка.
Жінка на тому кінці на мить знову засумнівалася, буркнула щось про «молодь, яка тільки й думає, як би кого скомпрометувати», але, здається, нарешті почала вловлювати суть. Хоча все одно підозріло запитала:
— На роботу? Тобто ти хочеш прийти туди, де він серйозними справами займається, і почати свої валізи відкривати?! Ох, і хитрі ж ви стали...
Наталя ледь не розсміялася, але втрималася, продовжуючи ту саму «вчительську» тактику, щоб нарешті отримати адресу.
Жінка на тому кінці замовкла. Почулося якесь невиразне бурчання, а потім — гучний звук, ніби вона поклала слухавку на стіл. Далі Наталя почула, як десь у глибині квартири почали скрипіти дверцята шаф, щось гуркотіло, шаруділи папери, ніби жінка відчайдушно намагалася знайти якийсь старий блокнот або візитку. Наталя завмерла в очікуванні, не сміючи навіть дихати.
Минула вічність, поки нарешті знову почулося шарудіння, слухавку підняли, і жінка різко кинула:
— Вулиця Перемоги, два!
Вона вже зібралася натиснути «відбій», але Наталя голосно і по складах вигукнула в мікрофон:
— Ой, по-че-кай-те! А на-зва. Фір-ми. Я-ка?
Жінка на тому кінці на мить зупинилася, ніби дивуючись такій зухвалості, а потім гаркнула:
— «Спартак»!
І в слухавці відразу ж почулися короткі гудки. Наталя ще кілька секунд тримала телефон у руках, не вірячи, що ці безкінечні переговори зрештою завершилися успіхом. Коли вона підняла очі і глянула на дівчат, то побачила, що ті ледь стримують сміх.
— Ну, Наталочко, от це ти втрапила! — не витримала Іришка, пирхнувши від сміху. — От би тобі таку свекруху!
Наталя відповіла:
— Ти що, Іришко? Упаси Боже. Такого щастя і ворогу не побажаєш.
Подруги дружно розсміялися, розряджаючи напругу останніх хвилин. Віддихавшись, Наталя витерла сльози, що виступили від сміху, і сказала:
— Ну що, поїхали?
Дівчата відразу підхопили:
— Звісно! Продовження наших пригод слідує!