Вечір під навісом.

Валізи сиротливо стояли в будиночку в куточку, одна біля одної, прямо поруч із ліжком Наталії. Дівчата, намагаючись відволіктися від тривожних думок, вийшли на веранду. Вони сиділи там, розглядаючи записаний номер машини і намагаючись осмислити ситуацію.
— Ну що, — почала Наталія, — тепер головне питання: як нам знайти цього чоловіка? Номер є, а що з ним робити далі — незрозуміло.
Ляля відізвалася:
— Слухайте, а чому ми ламаємо голову? Можна ж зателефонувати Сергію Михайловичу. Він же полковник, він багатьох знає! Може, він задіє свої зв’язки, і вони підкажуть адресу за номером машини?
Наталія з вдячністю подивилася на подругу і раптом хитро усміхнулася:
— Точно! Лялю, дай мені його номер, у мене ж він не записаний.
Наталія набрала номер і, щойно почула голос полковника, ввімкнула гучний зв’язок, але подругам знаком показала мовчати.
— Сергію Михайловичу, що це таке? Як ви могли?! — Наталія одразу почала говорити суворим, претензійним голосом.
— Хто це? — спантеличено запитав полковник на тому кінці.
— Як хто? Оксана, ваша сусідка! Що ви собі дозволяєте? Вчора ви садили кущі смородини й залізли на мій участок! Ви зовсім з глузду з’їхали? Як ви могли захопити мою землю?!
Сергій Михайлович на тому кінці дроту аж опешив:
— Які кущі? Оксано, ви про що? Я нічого не садив! Що ви таке розповідаєте?
— Вийдіть на ділянку, подивіться! — наполягала Наталія.
Полковник, збитий з пантелику, пішов до своєї ділянки:
— Та нічого тут немає, Оксано, ви що! У мене все нормально, нічого я не садив!
— Ой, звичайно, у вас все нормально! — не вгавала Наталія. — Тільки відвернешся — одразу забирають чуже!
Сергій Михайлович почав виправдовуватися, відчуваючи явну несправедливість. Ляля та Ірина, не очікуючи такої розмови, сиділи, ледь стримуючи сміх, і дивилися на Наталію з величезними від подиву очима.
Наталія, слухаючи полковника, розреготалася на повний голос:
— Сергію Михайловичу, та це ж я, Наталя!
— Яка Наталя? Що відбувається? — розгублено запитав полковник.
— Це Наталя, Лялина та Іришкина подруга! Я приїхала з Польщі у відпустку і вирішила вас трохи розіграти, вибачте!
Сергій Михайлович полегшено зітхнув, а потім засміявся:
— Ну ти даєш, Наталю!
Коли сміх вщух, Наталія перейшла до справи. Вона коротко, але чітко розповіла йому всю історію з валізами та продиктувала номер машини. Полковник вислухав уже серйозно і з укоризною сказав:
— Ну да, дівчата, у вас без пригод не буває. Добре, я зрозумів. Спробую задіяти свої старі зв’язки. Думаю, мені вдасться дізнатися адресу власника. Я передзвоню, щойно будуть новини.
Наталія з вдячністю в голосі відповіла:
— Дякую, Сергію Михайловичу! Ну тоді ми вас сьогодні ввечері запрошуємо до нас у гості, на шашлики.
Сергій Михайлович відповів:
— О, чудова ідея, але дякую, я не сам — до мене якраз приїхав старий приятель.
Наталія одразу ж відповіла:
— Ну, звісно ж, приходьте вдвох! Це прекрасно, у нас буде весела компанія!
Дівчата почали готуватися до вечора. Настрій одразу став піднесеним: вони швидко замаринували м'ясо, навели лад на веранді та причепурилися. До призначеної години стіл був накритий, а подруги — свіжі та усмішні — вийшли назустріч гостям, щойно почули стукіт у хвіртку. На доріжці стояв полковник, а поруч із ним — високий, статний чоловік років п’ятдесяти у джинсах та армійській футболці, що підкреслювала його міцну статуру.
— Проходьте, проходьте, ласкаво просимо! — привітно зустріли їх дівчата.
Сергій Михайлович з усмішкою представив супутника:
— Знайомтеся, це мій давній приятель Андрій. А це Наталія, Ляля та Ірина.
Наталія підійшла до полковника і тепло обняла його, а він міцно притиснув її до себе у відповідь, по-дружньому поплескавши по спині. Сергій Михайлович з усмішкою додав:
— О, Наталю, з прибуттям! Дуже радий тебе бачити. Шкода, що ти нас покинула, але ти, як завжди, у своєму репертуарі — з’явилася з жартами та примовками.