5

– Що синку, гризуть? Кхе-кхе-кхе, – обізвався все той же голос. Це був старий, великий пес, суміш тер’єра, кудлатий, із застиглими кетягами на хутрі.
– Блохи тут всюди, – відгукнувся хтось із протилежного кутка.
– Так, це тобі не курорт, – піддакнув хтось збоку.
– Вигнали? – спитав Старий пес. (Якщо дозволите, я так і називатиму цього тер’єра: Старий пес).

– Та як вам сказати. Не те, щоб вигнали… – почав підбирати слова Сем.
– Еге ж… – зітхнув Старий пес. – Розумію. – і знову запала тиша.
– Просто так сталося само собою… – сказав Сем.
– Добре, не напружуйся, синку, я вже не перший рік на цьому білому світі. Краще сідай, – сказав Старий пес. Решітка знадвору затрусилася й світло від ліхтаря забігало по підлозі. У хвіртку зайшов чоловік, схожий на діжку, у чоботях, із цигаркою в роті, із залізним іржавим відром і закричав:
– Що – не спите?! Га? Їжте. Ось вам! – він перевернув з відра цілу купу помиїв і висипав їх прямо в багнюку. Від недоїдків смерділо бродінням, і сік, який стікав із цієї купи, швидко утворив цілу калюжу. До купи ніхто не кинувся. Усі байдуже лежали на своїх місцях.
– Тепер це смердітиме цілу ніч, – хтось сказав із гурту.–Ходімо, хлопці, подивимося, що там є їстівного. Сем до купи не підходив, хоч у шлунку свистіло серенадами. Так-сяк повечерявши, собаки знову, ніби дохлі мухи, попадали попід стінами кожен на своїх місцях. Старий пес витягнув із купи ласий шматочок і кинув собачаті:
– На, синку, жуй. Сили тобі ще знадобляться, – Сем ніколи не харчувався такими недоїдками. Кісточка була зовсім гола, без м’яса. Але це йому було за щастя. Він накинувся на неї і став гризти. Коли вже всі повсідалися, у коморі знову стало, як у могилі. Повна тиша.
– Кажуть, у сусідньому вольєрі Тяпа помер?
– Блохи? – спитав котрийсь.

-– Ні… покалічили. Наглядач забив. Силу не розрахував, під гарячу руку попався. Спочатку три дні лежав, нічого не їв, у боці кололо. А потім і відійшов, – пояснив хтось з гурту.
– Еге ж… тут ще не таке буває. Сюди краще не потрапляти, - прокоментував Старий пес.
– Ось ти як сюди потрапив? Вигнали? – спитав він в іншого. (Хоча вони кожного вечора говорили про одне й те саме, і всі знали історію один одного, але все одно треба було про щось говорити. І тому кожного разу вони починали балачки про одне й те саме).
– Так. Вигнали, – сумно зітхнув і відповів якийсь собака. – Спочатку на руках носили. А потім дратувати став, все не так, і не так їм. Вони й вивезли мене в ліс. Три дні з лісу вибирався. Думав вже з голоду здохну під ялинкою. А потім, як на дорогу вийшов, – знепритомнів, ледве під колеса не потрапив. В очах запаморочилося і все. А коли і як підібрали – не пам’ятаю. І прокинувся вже тут.
– Еге ж… сумна твоя історія, – сказав Старий пес. – А ти як? Розкажи, - спитав він у Лайки (Її хутро мало бути білосніжним, як день, але тутешні умови перетворили її на щось непристойне, тож навряд чи її можна було відрізнити від ганчір’я для миття підлоги).
– А й – не питай. Теж вигнали. Я була таким гарним цуценям, точно як Сем. До речі, у мене й медалі є з виставки. І взагалі родовід великий. Прапрадід був переможцем кубку «Золота кістка». Але так сталося, що я лапу підвернула. А хто ж буде возитися зі мною. Взяли й вигнали, – пояснила Лайка.
– Що, прямо так взяли й вигнали? – перепитав хтось з гурту.
– Ага. Взяли й вигнали, підтвердила вона.

– А мене хазяїн бив, - втрутився Доберман. - Спочатку думав, що настрій в нього поганий. Все терпів, буває поплачу ось так серед ночі, виплачу всі сльози. А зранку знову б’є. Знаєте, як боляче по спині дрючком? Тож я взяв і пішов, куди очі дивляться. Спочатку лісом блукав, тинявся. А далі зловили – й сюди. Ось уже рік, як тут, – розказував свою історію Доберман.
– А ти, таксо, чого мовчиш? Як сюди потрапила, розповідай. Що у тебе з лапами? Хазяїн тебе так? – кивнула на таксу Коллі. Та зітхнула, опустила очі в підлогу, а потім сказала:
– Та ні, це я під автівку потрапила. Поки здорова була, то на полювання брали. А як сталася така біда… – вона не доказала й заплакала такими великими сльозами, що важко описувати: очевидно, розміром завбільшки зі сливу.
– Добре, годі про сумне. Бог не теля – все бачить здаля, –узяв слово Старий пес. – Пізно вже. Лягайте й спіть. А ти, малий, пащу не роззявляй й вуха не розпускай. Такі, як ти, тут довго не затримуються. Не бійся. Хазяїн швидко знайдеться. Пом’яни моє слово. Я вже тут не один рік доживаю. Всяке бачив. Ти не каліка, не старий, породистий. Краще обирай собі, де бачиш, місце й спи. Он як тебе лихоманить. Лікарів у нас тут, сам розумієш, немає. Хіба що наглядач стусана випише замість пігулки, – усі засміялися. І Старий пес теж затрясся від дотепного жарту. (як йому здалося). Він так розсміявся, що у нього закололо в боці, що аж заскиглив від болю.
– А як же ви? – спитав Сем. – Що буде з вами?
– Ех, не питай, синку. Не сьогодні завтра звезуть на цвинтар. І добре, щоб хоч землею прикидали. Тут за це дуже не переймаються, – Сем жахнувся.
– А хіба на вас ніхто не чекає? – здивувався Сем. – Хіба ви не мрієте вийти звідси?

– Наївний ти, синку, щеня та й годі. Єдине, про що я мрію, це померти під зоряним небом. Але щоб це небо було без огорожі, вільне, синку. Та кому я такий потрібен: подивися на мене: я без зубів, старий і понівечений. Мої лапи скрутила подагра, а ліве око затягнуло більмо. До того ж, я не чую на обидва вуха, отит. Це у мене ще з дитинства, коли мій хазяїн ударив мене по вуху кулаком. А ще я не тримаю задніх лап. То скажи, синку, потрібен я буду комусь? Як думаєш? – Старий пес говорив суворо, з глибокою образою в серці. Але це була образа була не на Семові слова, а на цілий світ. На цілий жорстокий світ. Запала мовчанка.
Дощ барабанив по шиферині. Цівки води бігли крізь шпарину, воду підлизувало струмочком і вона стікала по стіні додолу. Там вже утворилася від постійної вологи пліснява, тому в тому кутку ніхто не лежав. Сем висунув морду в прохід. На небі світив повний місяць. По вольєрах царювала тиша. Лише деінде хтось завивав. Тягнуло справжнім морозом. Коли Сем повернувся всередину, то всі вже хропіли. Хтось гавкотів крізь слабкий сон, хтось смикав ламою, вдаючи, ніби біжить. Інші шмагали себе щелепами, ганяючи бліх, навіть крізь сон. Сем побачив, що Старий пес нагорнув для нього купу відносно чистої соломи. Сем подивився йому у вічі, той кивком морди вказав на постіль, щоб той лягав й не швендявся серед ночі. Сем так і зробив. Він довго ще не міг заснути, все думав над словами Старого пса. Врешті сон його почав долати і Сем глибоко засопів. Вранці, коли прокинувся, то побачив на собі стару шкіряну курточку: це Старий пес попіклувався про те, щоб він уночі не змерз. А ніч видалася, справді, зимною. (Здається, це все через дощ).
Так минуло три дні і три ночі. Аріна виплакала всі очі, перестала їсти, сильно схудла й впала у хворобливий стан.