3

На вулицях запалили ліхтарі. У будинках загоралися вікна. Чоловіки обирали шлях, де темніше. В одному з дворів стояла поліцейська машина з увімкненими маячками, але без сигналу. Викрадачі не очікували на такий поворот, та що вдієш, треба йти. Поліцейські стояли так близько, що якщо б вони різко розвернулися в інший бік, то неодмінно привернули б до себе увагу. Чолов’яги зробили непроникні обличчя й пішли попід парканом, намагаючись не дивитися у бік поліції і взагалі зайвий раз не дихати. Один із поліцейських стояв біля авто, двері були відчинені. Інший сидів у машині і уп’явся очима прямо на тих двох, що проходили як раз у світлі фар. Той поліцейський, що стояв біля капоту, щось занотовував у свою папку. Поруч із ним ледь тримався на ногах чоловік напідпитку. А жінка, яка ніяк не могла заспокоїтися, ходила навколо них і репетувала на весь двір. (Здається, це був якийсь побутовий скандал. Але того, що я не знаю, краще не писатиму, щоб, не дай, Боже, не розповсюдити якісь плітки. Тим паче, що нашої історії це зовсім не стосується). Довгов’язий і Пончик майже пройшли повз, лишалося декілька кроків, щоб сховатися з очей за паркан. Сем закрутися й випав з-під плаща. Довгов’язому довелося його ловити. Він заметушися. Це привернуло увагу поліцейського. Він виліз із автівки й вигукнув:
– Молоді люди! Стій-но! – Довгов’язий і Пончик не довго думаючи, перезирнулися, а потім зрозуміли, що кращого часу для втечі у них уже не буде.
– Біжимо! – скомандував Пончик. І вони кинулися навтікача.
Тепер Сему ще більше не поталанило. Якщо спочатку йому дошкуляв лише риб’ячий запах й груба шкіра плаща, яка натирала постійно ніс, то тепер ще й почалася шалена трусанина. (Не знаю вже точно, скільки це буде за шкалою Ріхтера). Довгов’язий біг з усіх своїх довжелезних ніг. Сем відчував на собі кожен його триметровий крок. До того ж його грудну клітину стискала дужа рука. А це неабияк заважало дихати. Поліцейський засвистів у свисток і кинувся навздогін. Пончик побіг в однин бік, а Довгов’язий в інший. Він пірнув понад будинком і побіг попід дитячим садком. Широкі поли його плаща, ніби обвислі вітрила, чіплялися за кущі й заважали рухатися. До того ж Сем був непосидючим, постійно крутився й намагався вислизнути з міцних лещат.
– Стій! Кому кажу! – поліцейський кинувся за Пончиком. – Стій, бо стрілятиму!
Пончик навіть ходив з задишкою. А бігати це взагалі не його справа. Тим більше, що він сильно зловживав палінням. Та й чарку не оминав, чого гріха таїти. Тож він не міг похизуватися фізичною підготовкою. Точніше вона була, але дорівнювала нулю. Тому відстань між ним і поліцейським танула, як масло на сонці. І коли він перечепився об бордюр та впав своїм черевом, ніби карась об лід, то ледве підвівся навколішки, підняв руки догори і жалібно простогнав:
– Невинуватий, здаюся, здаюся, голубчику. Не крав, нічого не крав і не бачив.
Поліцейський наскочив на нього і повалив обличчям на землю. А інший, той, що кинувся на допомогу напарнику, продовжував гнатися за подільником. Коли Довгов’язий почув жалібні крики свого патрона, то подумав: (Хоч це зовсім непритаманна риса для Довгов’язого, але цього разу він все-таки подумав) «Ну його до біса, це цуценя», – він швидко витягнув Сема з-за пазухи й пожбурив щосили у сміттєвий бак, що стояв по дорозі, неподалік. Сем перекрутився декілька разів у повітрі й сильно ударився об кут залізного баку. «Ау-ау-ау», – заскиглив від болю Сем. Від удару в нього запаморочилося в голові й він знепритомнів.

А Довгов’язий тим часом, чкурнув у сусідній двір й побіг що було сили. (Я думаю, читач розуміє, що надворі вже стало зовсім темно і описувати всі подробиці немає ніякої можливості. Але судячи з криків, десь з сусіднього двору, Довгов’язого теж схопили. Скоріше за все, цьому посприяла залізна труба, яку Довгов’язий не помітив у темряві, бо перед затриманням пролунав сильний і дзвінкий звук, схожий саме на удар пустої голови об залізну трубу, яку можна помітити чи не в кожному дворі. Утім нехай із ними розбираюся поліцейські, бо все-таки вони краще знаються на цій справі. А ми поспішимо до Сема. Він зараз не в кращому стані, як ви розумієте.
Деякий час Сем лежав непритомний у сміттєвому баку. Коли він оговтався, то одразу не зрозумів, де знаходиться. Надворі вже була глибока ніч. На вулицях стало зовсім тихо й безлюдно. Затишні дворики містечка Г. П. міцно обіймала осіння темрява. Із неба посіяло дрібним дощем. Мряка осідала на хутрі краплинками й поступово Сем промок до кісточок. Він трусився, ніби в лихоманці. Цуценя ледве видерлося з баку, упало додолу й жахнулося: «Боже, де це я? Де тепер шукати мені домівку? Невже я ніколи не побачу Аріну? Свій рідний дім?» – і велика сльоза скотилася з його вологого носа. Спочатку він вирішив піти наліво, але він пройшовши декілька кроків, почув страшний рев мотора. Фари нічного таксі, яке щойно заїхало у двір, насувалися на нього, ніби очі лютого звіра. Сем ледве встиг відстрибнути з-під коліс у кущі. З-під машини на нього полетіли бризки калюжі й облили його з кінчика носа до хвоста. Сем вирішив не йти більше у той бік. «Якщо там мешкає один звір з великими жовтими очима, то цілком можливо, що й інший з’явиться», - міркувало собача. Він розвернувся й побіг у зворотному напрямку. З іншого боку йшли напідпитку нічні гуляки. Вони так сильно викрикували, що Сем подумав: «Мабуть, це знову якийсь невідомий різновид нічного звіра, тільки ще небезпечніше, аніж перший», – Сем ніколи не гуляв з Аріною уночі. Тому ця обстановка була для нього новою: кожен перехожий або машина лякали його й здавалися химерними створіннями. (А може, саме так подіяв на Сема сильний удар головою, під час того, як він полетів у бак. Тут вже я безсилий судити, тож лише констатую факти). Собача доплелося до смітника, навпомацьки залізло в порожню коробку з-під телевізора й причаївся там. Його лапи сильно втомилися, очі почали злипатися і Сема різко потягнуло у сон.
Деякий час він чув, як дощ барабанить по картонному даху. Сем закрив очі й почав засинати. Крізь сон його мозок видавав спомини дня: ось він бачить, як Аріна заходить у магазин, махає йому рукою; ось з’явилася перед ним та жінка, схожа на баржу. Далі засмальцьовані черевики Довгов’язого, кощава рука, яка потягнулася до нього й вишкірені пожовклі зуби. Сем щосили намагається втекти, він смикає задньою ногою і скавчить. І у такому стані Сем засинає на смітнику.
Можливо, він спав би ще, але його розбудив різкий вереск гальм. Потім звук став схожий на спускання пари у котлі. Сем здригнувся усім закляклим тілом і підвівся на лапи. Це приїхав сміттєвоз, велетенський «Маз» зі спеціальним пристроєм для захвату баків. Навкруги було ще зовсім сіро й безлюдно. Тільки почало світати. Після дощу скрізь стояли калюжі і все було мокрим. Коробка, у якій спав Сем, теж промокла вщент і стала м’якою, як пластилін. Цуценя подало ледве чутне скавчання.
– А це хто у нас. Поглянь, Вікторе! – до Сема підійшов один з робітників й присів навпочіпки. Це був міцний дядько в зеленому комбінезоні. Він протягнув свою руку до собачати. «Невже знову», – подумав Сем. Він притиснувся до землі й затрясся.