День четвертий

   Наступного дня я вирішила перевірити будинок на предмет "містики". Я заглядала під столи, залазила під ліжка і канапки, стрибала по шафах і тумбочках. І раптом зустріла ЇЇ. ВОНА, золотоволоса і пухнаста, дивилась на мене великими бездонними зеленими очима. Я підняла лапку, щоб привітатися з нею. ВОНА також підняла лапку. Як і в мене, ця лапка (одна єдина) в неї була чорна. Я сказала: " Привіт, мала!" ВОНА сказала мені те саме. ВОНА повторювала за мною усі слова і рухи. Мабуть, я б ще довго продовжувала  цікаву захоплюючу бесіду з цією красунею, якби не  Киця. "І чого це ти крутишся біля люстерка? Впізнала себе?" – запитала вона. То це я? І що, нас тепер двоє?  І я справді така красуня? Це знову якась "містика"... В цьому будинку суцільні несподіванки. Киця взяла мене на руки і почала пестити. Від задоволення я голосно муркотала. 
    Мені згадалася розповідь Рудика про Стародавній Єгипет. Це така країна, де дуже любили котів. Їх вважали священними тваринами. І навіть богів зображали у вигляді котів. Тому вбивство кішки прирівнювалося до вбивства людини. І начебто цією повагою єгиптян до котів скористалися перські завойовники. Легенда говорить, що у 525-му році до нашої ери воїни, під час нападу на Єгипет, несли на руках котів, а тому єгиптяни не чинили спротиву і перси захопили Єгипет. З Єгипту, завдяки торговим зв'язкам з фінікійцями, коти потрапили у Грецію. А звідти кішка оселилася на всьому континенті і була дуже цінна.     Наприкінці 10 століття в Уельсі, який пізніше став частиною Великобританії, маленьке кошеня коштувало як ягня (1 пенні), а доросла кішка – як четверо ягнят. Англійці, як і єгиптяни, полюбили котів. У їх розумінні коти допомагають силам добра і супроводжують Королеву Фей. Не знаю хто це така, але, мабуть, дуже поважна особа. На що тільки не здатен людський розум, щоб пояснити незрозумілі для людей і очевидні для нас котів речі. Наприклад, люди не розуміють, чому ми гуляємо вночі, і чому наші очі блищать в темноті. Наша, на їх погляд, дивна поведінка, породжує багато міфів і забобонів. А, насправді, ми просто маленькі милі тваринки, які люблять полювання, смачну їжу і пестощі. А очі у нас світяться, тому що на внутрішній стороні ока є блискучий шар – тапетум. Він відображає падаюче світло, ну точнісінько як оце люстерко у моєму домі. Завдяки тапетуму світлочутливість кішки у 7 разів вища, ніж у людини. І через це людське око в темноті не світиться. Та й навіщо це людям, вони ж не полюють уночі.  
    Отже, "люстерко" – це не містика, а блискучий предмет, який відображає, інші предмети. То може і "телевізор" – це не "містика"? Значить у моєму будинку немає "страшилок"? Як добре! Хвала єгипетському котячому богові! Тепер можна спокійно дивитися телевізор, коли Василь прийде з "роботи". Не знаю, що це таке , але він буде там цілий день. Киця каже, що якщо він не ходитиме на "роботу", то нам не буде чого їсти. Мабуть, "робота" – це місце, де дають смачні "субпродукти". Я помітила, що  Киця з Василем їдять якісь дивні "субпродукти". Вони зовсім не схожі на ті, що в пакетиках для котів. І кожен день ці "субпродукти" називаються по-різному: вареники, борщ, бараболя, яйця, ковбаска, сало і ще багато інших цікавих назв, які я не запам'ятала. Все це пахне дуже смачно, особливо моє улюблене м'ясо, ну і, звичайно, риба, яку Василь готує для нас з Малюком.
    Отож, повечерявши, Василь включив телевізор. Там показували "Мауглі". Це такий хлопчик, який жив у лісі зі звірями. Я уважно дивилася. Раптом  Мауглі сказав слова, які я чула колись від Киці: "Ми з тобою однієї крові". Так я зрозуміла, що це – пароль, який використовують звірі для врегулювання відносин між собою.