Передісторія

    Це був звичайний день. Ніщо не передбачало суттєвих змін. Нас, як завжди, саджали в клітки і везли на базар. Там біля кліток швендяли великі чотирилапі істоти, такі самі, які жили в нашому притулку. Вони відрізнялися від котів і собак, бо ходили на двох лапах, а двома іншими лапами зазвичай інтенсивно махали і хапали нас, щоб розглядаючи прицмокувати і говорити всілякі дурниці: "Ой, яке воно гарненьке!", "Подивись, який він маленький!". По-перше, я не "воно" і тим паче не "він", я –дівчинка, а по-друге, це не я маленька, а ви – велетні. Рудик сказав, що ці істоти називаються "люди". Вони хоч і великі, але рівень їх інтелектуального розвитку надзвичайно низький: вони не знають ні однієї тваринної мови (ні котячої, ні собачої). І наївно думають, що ми теж не розуміємо їх мови. Рудик – дуже розумний кіт. Він три роки прожив з Професором і навчив Професора гарним манерам. Професор ніколи не кричав на нього і годував смачними шматочками м'яса з пакетиків. У всякому разі, Професор був твердо переконаний, що там м'ясо. Хоча Рудик вміє читати і точно знає, що м'яса там лише чотири відсотки, все інше якісь "субпродукти, зернові, вітаміни та мінерали" (я не розуміла ні одного слова, крім "м'ясо", але все це звучало надзвичайно смачно). Нас, нажаль, не годували такими смачними "субпродуктами". Та й як можна встигнути щось з'їсти за цими дикунами, з якими  доводилося жити поруч? Я була весь час голодна і  знервована, бо крім Рудика, вся інша різношерста публіка не відрізнялася розумом і інтелігентністю. Тут жив і здоровий сірий кіт, який постійно гарчав і видавав дивні звуки, мабуть, через те, що був недалекий і свою неосвіченість намагався компенсувати нахабством. І полосата кішка, яка всім розповідала, що вона тигр, кидалася і кусалася, щоб довести своє тигряче походження. І ще купа собак. Вони  голосно гавкали, усіх розштовхували і першими добиралися до миски. Не знаю, скільки часу я провела в цьому "пансіонаті", я втратила відчуття реальності. Кожен наступний день був схожий на попередній. Мінялися лише морди: сірого кота нарешті забрали, замість нього десь підібрали абсолютно голу кішку з ненормально великими вухами. Я постійно відверталася, щоб не бачити це страхіття. Мені було так шкода нещасну!   Але вона зовсім не сумувала, а була дуже горда собою. Дивно... Її побрили налисо, а вона ще й вихваляється, яка вона гарна.  Потім Рудик пояснив нам , що в неї особлива порода – Канадський Сфінкс. Він сказав їй, що взагалі не міг навіть мріяти побачити таку гарну пані в притулку, адже сюди потрапляють в основному "дворові", або "напівкровки" (що означає це слово, я на той час ще не знала). Рудик, завжди такий розважливий, почав нести якусь нісенітницю, я аж плюватися почала: "тьфу, тьфу, тьфу" (саме тоді я й навчилася цій хитромудрості, яка згодом стала мені в пригоді). І що він знайшов у цій лисій потворі? Та, на щастя, її дуже швидко забрали, та ще й гарно доплатили, мабуть, за сильний моральний стрес, який ми пережили, дивлячись на неї. А Рудик чомусь засумував і три дні нічого не їв і не розмовляв.  А коли він повернувся до реальності, я запитала його, що означає "напівкровка". Він відповів, що "напівкровки" – це ті тварини, у яких хтось один із батьків породистий. А ще він сказав, що я типова Британська довгошерста "напівкровка". 
    З того самого дня я вирішила, що обов'язково виберуся з цього балагану і житиму у великому гарному будинку. Я навіть уявити собі не могла, як близько  була до своєї мрії. Отже, почну спочатку…