Самогонний апарат

Ранок у селі Зозуля розпочався як зазвичай. Люди прокидалися з першими півнями, пили каву й тривожно озиралися по сторонах, очікуючи чергових пригод. Коли в хаті Божевільних прокидався Василь — це вже сам по собі був поганий знак. Біди було не оминути, адже, крім нього, у радіусі ста кілометрів ніхто більше не ніс такої прямої та явної загрози людській цивілізації.

І що ж на цей раз? Начебто на городі все було викошено, капкани зібрано, стерня залічена зливою. Але якщо пригоди не йшли до Васі, то Вася брав вила і сам упевнено йшов до пригод. Скориставшись тим, що Ганна з самого ранку поїхала на районний базар за продуктами, на подвір'я тишком-нишком приперся Іван — провідати свого бойового кума.

— Куме, дай вам Бог здоров'я! — гукнув Іван, зазираючи на веранду. — Як поживаєте?

— Так як і усі грішні на цій землі, куме, — помалу, — філософськи відгукнувся Василь, виходячи на ґанок у засмальцьованій майці.

— От я давно не чув нічого про вас, — примружився Іван. — Думаю, дай прийду, провідаю, а раптом щось страшне сталося?

Василь гірко усміхнувся:

— Куме, якби зі мною сталося щось по-справжньому страшне, у селі б уже третій день салюти запускали й святкували, ви ж самі знаєте.

— Та знаю, наслухався на лавках… — махнув рукою Іван. — То що сьогодні плануєте?

— А навіщо ви питаєте? Хочете бігти й усім правоохоронним органам повідомити?

— Та що ви, куме! Я ж на вашій стороні, як то кажуть — брат за брата!

Василь критично оглянув Івана з голови до ніг і скептично хмикнув:

— Ви мені такий брат, як із нашого кабана Борьки — прима-балерина.

Іван аж образився:

— А от і нормальна з Борі балерина була, самі знаєте!

— Це ви про той випадок, коли я по синій лавочці надіг на нього Ганькину рожеву спідницю і кричав на всю вулицю, що то балетна пачка? — згадав Василь.

— Ну да! Ви ж тоді ще маленьке зимове взуття сина на його копита скотчем примотали, казали, що то пуанти, і ходили по селу з благодійним концертом!

— Тоді не рахується, — відмахнувся Божевільний. — Нам за ті концерти грошей не платили. Якби кожний кабан у рожевій спідниці автоматично ставав балериною, наш великий національний балет давно б розорився.

— Ну, тут ви праві, — погодився Іван.

— Ще б пак! Так чого насправді приперлися, як кіт, який краєм ока бачить шматок свіжого сала?

— Та так… Ішов собі повз тин, а тут як війне штормовий вітер, та як занесе мене прямо до вашої хвіртки! От і вся історія. Куме, а куме… ви ж мене не проженете назад на вітер?

— Бог із вами, сидіть уже, — змилостивився господар.

— Як я вас люблю, куме! — зрадів Іван, мостившись на лавці.

— Та ні, просто так ви тут не залишитеся, — хитро підмигнув Василь. — Будете сьогодні моїм офіційним співпрацівником. Во, яке слово знаю!

Іван миттєво зблід і замахав руками:

— Та ви що?! Я в кримінал більше не лізу!

— Та ні, не в тому значенні.

— А в якому? Коли ви в останнє казали слово «співпрацівник», ми через годину зливали солярку з колгоспних тракторів під прикриттям ночі!

Василь озирнувся, перевіряючи, чи не летить десь поруч дрон баби Євдокії, підійшов ближче й таємниче прошепотів:

— А все тому, куме, що я в кутку за старими дровами відкопав дідовий… апарат. Самогонний апарат!

— Апарат?! — в Івана аж очі заблищали.

— АПАРАТ!

— УРА-А-А, АПАРАТ! — ледь не закричав на все село гість.

— Тихо ти, дурню, не кричи! Самогонний! Короче, пораділи, а тепер ходімо в сарай встановлювати цю інженерну думку.

Вони зайшли до напівтемного сараю, де на старому верстаку височіла дивна, іржава та монументальна машина. Вся ця конструкція трималася виключно на доброму слові, синій ізоленті та божій допомозі. Ну, а чого ще можна було очікувати, якщо проект особисто збирав і модернізував Василь Божевільний?

Іван обійшов агрегат по колу, з острахом дивлячись на купу трубок:

— Куме… а тут точно все правильно підключено?

— Ображаєте, куме! Я в цьому ділі дипломований майстер міжнародного класу. Тоді почнемо!

Конструктори закрили двері й почали засипати всередину все підряд, що траплялося під руку для бродіння. На диво, перші двадцять хвилин усе йшло навіть непогано. Аж раптом, звідки не візьмися, у двері сараю сильно й вимогливо постукали. Василь прочинив кватирку й побачив незадоволене обличчя баби Євдокії.

— Бісова ти душа, Васька! — заверещала стара, затискаючи ніс хусткою. — Що в тебе тут так смердить на всю вулицю, аж очі ріже?!

— А де ваше «добрий ранок», бабо Євдокіє? — буркнув Василь.

— Відколи ваша божевільна сімейка тут з'явилася, доброго ранку в цьому селі взагалі не існує! — відрізала сусідка. — Признавайся, іроде, що у вас там горить? Чи, може, ви вже когось палите?!

— А ну зупиніться і не панікуйте! Усе під моїм особистим контролем, — гордо заявив Василь.

— А бодай тебе чорти вхопили, прости господи! Тьху на тебе! — тричі сплюнула стара карга. — Дивись мені, згорить сарай — згорить і хата!

Вона розвернулася і швидко пішла геть. Василь закрив кватирку й пробурмотів услід:

— От відьма старезна… З'явилася, наче з-під землі виросла, а вийшла через двері. Мабуть, свій транспортний засіб — мітлу — сьогодні вдома забула на підзарядці.

— КУМЕ-Е-Е-Е-Е!!! — раптом пролунав дикий, істеричний крик Івана з глибини сараю.

— Що таке?! — злякався Василь.

— Відпало-о-о!… Димить!… Матінко ратуйте-е-е!

Василь стрімголов побіг на крик допомоги й застав епічну картину: з центральної труби дідового апарату валував густий, чорно-синій дим, агрегат свистів, як реактивний літак на зльоті, і було очевидно, що він от-от вийде на навколоземну орбіту.

— Зглазила-а-а! Стара таки зглазила! — закричав Василь. — Лягайте, куме, на підлогу!

Не встигли вони притиснути вуха до землі, як апарат розлетівся на дрібні шматочки з таким пекельним звуком, що шибки задрижали у всьому селі Зозуля. Проте односельчани, навчені досвідом, особливої уваги вибуху не приділили: раз відкритого полум'я з сараю не видно — значить, усе в межах норми, звичайна п'ятниця у Божевільних.