Консервація , знову помідори

Це був майже звичайний день у селі Зозуля. Тобто, тиші не передбачалося апріорі. Ганна гасала по всьому дворі, наче реактивний літак, і наводила такий кіпіш, що трилітрові банки аж летіли в різні сторони, дзвонячи на все підкоління Божевільних. Василь монументально сидів на лавці біля літньої кухні, закинувши ногу на ногу, і флегматично вислуховував чергову порцію скарг, які кулеметною чергою летіли в його адресу.

— Нє, ну ти глянь на нього! Сидить воно, як пан на іменинах! Що, немає що робити, ледащо ти кімнатне?! — кричала Ганна, протираючи рушником черговий бутль.

— Вам допомогти, вельможна пані? — єхидно примружився Василь.

Ганна аж закотила очі й ледь не впустила банку від такого нахабства:

— Ти? Мені?! Я такого дива не чула відколи ми одружилися! Знову щось задумав, іроде? Допомогти він захотів, ти ба який… Я хочу, щоб мої банки стояли пару років, а не пару годин, поки ти їх не порозбиваєш!

— От чого ти так, Ганько? Я ж від чистого серця, — ображено зітхнув чоловік.

— Твоє «серце», яке зранку лежало в чані за сараєм, я годину назад вилила свиням! — відрізала хазяйка.

Василь аж схопився за груди, обличчя його перекосило від невимовного болю:

— Безсердечна… Безсердечна жінка! Борю… друг мій, компаньйон… — заскиглив Василь, повертаючись у бік свинарника. — Як ти міг випити мою заначку без мене?! Я тобі помстюся, Борис, от побачиш, коли Паска прийде!

— Не ображай кабана, він на відміну від тебе не п'є, а масу наїдає! — гаркнула Ганна.

Василь важко встав із лавки і, гордо піднявши підборіддя, ображено пішов у бік хати. Якраз у цей момент у двір, тихенько рипнувши хвірткою, зайшла баба Євдокія.

— Ганусю, Вас дома? — солодко проспівала старга, виглядаючи з-за куща порічок.

— Щойно пішов до хати, а що, бабо Євдокіє?

— Та думаю: треба слова прокльону згадувати чи ні? — почесала носа баба. — Золота моя, в тебе помідори треба?

— Ні, дякую, своїх повно, — відмахнулася Ганна.

— Є?! — раптом ожила стара, перебиваючи її. — То дай і мені!

— Так ви ж казали… — остовпіла Ганна.

— Ти ж сама щойно сказала, що тобі не треба! То що, шкода для сусідки, чи що?!

Ганна тільки зітхнула, винесла їй цілий ящик добірних помідорів. Баба Євдокія, щоб два рази не ходити, по дорозі до виходу спритно хапнула з грядки найбільшу головку соняшника й почовгала геть.

З хати знову висунувся Василь:

— Хтось приходив?

— Баба Євдокія.

— Що, знову мою грішну душу проклинала?! — занервував Василь. — Що я їй зробив, стара карга?!

— Це ти з нею вічно не ладиш, а вона хороша людина, — заступилася Ганна. — Помідори просила, я й дала ящик.

Василь аж за голови схопився:

— Та в неї тих помідорів повний город! Вона явно порчу навести хоче на мене через твій ящик!

— Не вигадуй дурниць! Банки в зуби і вперед, бігом перенось у погріб. Тут всього сто штук, плюс-мінус.

— Всього?! Сто?! — охнув Божевільний.

Але робити нічого — вила вже стояли неподалік. Василь неохоче почав носити скляну тару, щоразу бубнячи собі під ніс цілі комедійні монологи:

— Ну навіщо? Навіщо стільки?! Ще з того року повно в погребі стоїть. Що за жінка — мало і мало! А потім на наступний рік винось, викидай, щоб знову нові закривати… Таке враження, що як весна приходить — у неї якийсь біс вселяється. Священника попрошу, хай прийде, посвятить її чи що… А то в церкву з нею йти страшно — раптом біс вилізе прямо посеред служби й народ налякає…

— ЙОЙ!!!

Зненацька на подвір'ї пролунав страшний гуркіт, дзвін розбитого скла і важкий глухий удар. Ганна кинула все і стрімголов прибігла на звук. Картина була маслом: на бетонних сходах, животом догори, лежав нещасний Василь, а навколо нього розтікалося море зі скла та помідорного розсолу.

— ВАСЯ! — вибухнула Ганна, беручись за голови. — Я тут бігаю, як білка в колесі, а ти?! Зараз тебе батюшка замість хати відспівувати буде! Вилазь із тих осколків по-доброму!

— Не можу… спину заклинило… — прокрехтав постраждалий.

— Якщо сам зараз не вилізеш, повір, буде гірше! Ти мене знаєш! — засичала дружина.

Магія Ганниного слова подіяла блискавично: Василь вилетів зі сходів, як пуля, забувши про спину. За ним, тримаючи дистанцію, з криками бігла Ганна.

А тим часом баба Євдокія спокійно дивилася через тин, методично лузала соняшникові зернята і… тримала в руках підозрілу ляльку вуду, зроблену зі старої шкарпетки.

— Ганно! Це все вона! Це все та відьма старезна підробила! — закричав Василь, показуючи пальцем на паркан.

— Ти сам — біс проклятий! Нові банки побив! — репетувала Ганна.

Не маючи під рукою вил, вона почала на ходу вихоплювати з уцілілих ящиків великі помідори й точними ударами запускати їх у чоловіка.

— Ганнусю, не кидайся їжею, то гріх! — крикнула з-за тину баба Євдокія, жуючи соняшник.

— Бабо Євдокіє, дякую за пораду! — схаменулася Ганна.

Вона кинула помідор, озирнулася і схопила велику робочу мітлу.

Василь на бігу обернувся:

— О! Ти тепер як справжня відьма! Курси в Євдокії береш, да?!

— ВАСЯ!!! — гаркнула Ганна і з усього маху запустила мітлу прямо йому в спину.

Держак точно поцілив між лопатки. Василь із криком гепнувся на траву.

— СТРАЙК! — радісно підсумувала Ганна, витираючи руки об фартух.

Ось так одного разу Божевільний побив банки. А чи сам він перечепився, чи його баба Євдокія своєю лялькою прокляла — ніхто в селі досі не знає. Але те, що Василь потім кожен помідорчик і огірочок особисто, під наглядом дружини, закривав заново від першої до останньої банки — чули абсолютно всі сусідні вулиці.