Рибалка

Ранок у селі Зозуля зазвичай починається тоді, коли місцевий півень проспіває у третій раз, у Василя остаточно закінчиться терпіння, він схопить того клятого птаха, кине його в погріб і з чистим сумлінням повернеться спати. Але сьогодні ситуація склалася зовсім по-іншому.

Ще задовго до перших променів сонця кум Іван уже стояв на порозі хати й горлопанив на всю околицю. Василь, не розплющуючи очей, діяв за давно відпрацьованою звичкою: вискочив на веранду, мертвою хваткою схопив «півня» за горло й потяг було до льоху. Аж коли бідолаха хрипко засичав, Василь нарешті розліпив повіки, зрозумів, що тримає в руках не пернатого, а кума, і злякано відпустив його.

— Ну ви, куме, і даєте… — ледь прохрипів Іван, тримаючись за шию. — Ще трохи — і я б копита відкинув!

— Іване, вибач, я привик просто, автоматично вийшло, — ніяково почесав потилицю Василь.

— Да нічого… Ну що, черв'яків накопали?

— Ні, — таємниче притишив голос Василь і хитро підмигнув. — Але я відкопав динаміт.

Іван аж позадкував, округливши очі:

— Я знав, що від вас мало толку, тому сам черв'яків накопав. Але… ДИНАМІТ?! А все добре буде, куме? Не рвоне?

— Головне, щоб Ганна не дізналася.

— Я могила! — притиснув руку до серця Іван.

— Тоді ходімо.

Кавалери шмигнули через тин і рушили до озера. Прийшовши на місце, вони підготували все за вищим розрядом: розклали на траві скромну поляну з салом та цибулею, закинули вудочки, розгорнули снасті.

— Давайте почнемо з головного, — рішуче запропонував Василь і потягнувся до завітної шашки.

Іван злякано глянув на вибухівку й акуратно поклав її назад у сумку:

— Спочатку традиційний спосіб, куме. На вудочку.

— Так нудно… Але давайте, — неохоче погодився Божевільний.

Вони сіли рибалити. Пройшла година, за нею друга. Навколо панувала повна тиша, поплавки стояли як укопані, жодна риба навіть не збиралася клювати. Василю врешті-решт урвався терпець. Він підхопився на рівні ноги:

— УСЕ, Я ПО ДИНАМІТ!

— Та почекайте, зараз прикормимо, і все буде добре, — намагався втихомирити його кум.

— Дві години годуємо і нічого! Риби на наш корм уже ресторан відкрили! — кричав Василь, розмахуючи руками.

— Та максимум кафе… — тихо вставив Іван.

— Ну давайте, нарешті, давайте! Час прийшов!

Іван приречено зітхнув і махнув рукою:

— Бог з вами, давайте…

Василь на радостях аж підстрибнув. Він швидко чиркнув сірником, підпалив гніт і з усього маху жбурнув динаміт прямо вглиб озера.

БАБАХ!!!

Земля здригнулася, стовп води злетів до самого неба. Але замість фонтану з карасями хлопці раптом побачили, як величезний шматок берега разом із камінням рушив униз. Василь примудрився поцілити точнісінько в сільську дамбу.

— Гарно… як гарно… — заворожено пробурмотів Василь, дивлячись на гігантський сплеск.

— Риба спливла, виловлюйте! — закричав Іван, а потім раптом замовк і зблід. — Ой, куме… А то що?! Вода звідки прибуває?!

У ту ж мить десь здалека почулися сердиті, але до болю знайомі голоси. Вони дивно нагадували грізний крик Ганни та суворий бас місцевого дільничного.

— ЯКІ ДУРНІ ДАМБУ ЗІРВАЛИ?! — лунало над понівеченим озером.

— ТА ЦЕ МІЙ 100%! ЙОЙ, НІ ДНЯ ПОКОЮ З ЦИМ БОЖЕВІЛЬНИМ! — лементувала Ганна.

— ХТО Б ВИ НЕ БУЛИ, ЗДАВАЙТЕСЬ! ІМЕНЕМ ЗАКОНУ! — кричав дільничний.

Кроки ставали все ближчими. Наші герої майже стояли на ногах від дикої паніки, переживань та передчуття неминучої розправи. Василь обернувся до товариша зі сльозами на очах:

— Якщо я не виживу, Іване… у сараї, за старими ночвами, є пляшечка. Випий за мене.

— Добре, — шмигнув носом Іван.

— А мені ти нічого не скажешь? Порадів би хоч, що кума лишаєш!

— А я що? — знизав плечима Іван, крок за кроком відходячи в кущі. — Ганна — ваша дружина, мене вона вбивати не буде.

— І то правда… — приречено зітхнув Василь, повертаючись до стежки.

У цей момент чагарники розсунулися, і на поляну вилетіла розлючена Ганна, а за нею ледве встигав захеканий представник закону.

— ВАСЯ, Я ПО ТВОЮ ДУШУ! — засичала дружина, закручуючи важкий мокрий рушник.

— Ганно, пощади! — Василь слухняно брякнувся на коліна прямо в прибережну грязюку.

— А дамбу ти відбудуєш, рибалка ти кімнатний?! — уперла руки в боки Ганна.

Дільничний суворо поправив кашкет і дістав блокнот:

— Звісно відбудують. П'ятнадцять днів виправних робіт на благо громади.

— Так, пане дільничний, усе правильно! — підхопила Ганна, замахуючись рушником. — Ах ти ж зараза така! Ні щоб удома мені по господарству помагати, так тепер ще й таку біду на все село накликав!

І вона почала лупцювати Василя рушником так, аж гай шумів і листя з дерев сипалося. Кажуть, що від того крику Ганни навіть та риба, яка дивом пережила вибух динаміту, остаточно здохла від інфаркту.

Ось так одного разу Божевільний сходив на рибалку, після чого пів місяця під наглядом усього села власноруч ремонтував дамбу. А найприкріше сталося потім: коли Василь нарешті вирвався й побіг перевіряти свою завітну заначку в сараї, пляшечка виявилася абсолютно пустою. Іван таки чесно виконав останню волю кума й дуже постарався, щоб ні краплі не пропало.