Картопля

Село Зозуля за свою довгу й бурхливу історію пережило діда, прадіда, прапрадіда, прапрапрадіда і навіть прапрапрапрадіда. Господи поможи, коротше кажучи, це мальовниче місце бачило вже дев'ять поколінь дипломованих божевільних. Але такого екземпляра, як наш герой Василь, воно зустріло вперше! Звідки взагалі пішло це дивне прізвище, ніхто в радіусі тридцяти кілометрів достеменно не знає. Кожен у селі говорить по-різному, вигадуючи власні міфи, а хто насправді каже правду — убий, ні за що не дізнаєшся.

На вулиці стояла свіжа, мінлива весна. Якщо бути точнішими — на календарі ледь забовванів квітень, а це для кожного поважаючого себе українця означає одне: священну пору, коли треба садити картоплю.

Ганна була ще та хазяйка — затята, гонорова, вона завжди прагнула бути першою на селі в будь-яких аграрних змаганнях. І ось, п'ята година ранку. Сонце тільки-но вистромило свій рожевий бік з-за горизонту, свіже повітря пахло вогкою землею, десь далеко ліниво затягував свою ранкову пісню перший півень… Але чомусь у хаті нікого немає? Звісно немає! Сніг ще тиждень назад повністю розтанув, земля підсохла, тому невгамовна Ганна вже щосили садить картоплю, вимальовуючи ідеально рівні рядки.

— ВАСИЛЬ, ДЕ ТЕБЕ ЧОРТИ НОСЯТЬ?! — зненацька розітнувся над селом її бойовий клич, від якого з ближніх дерев злякано злетіли ворони.

З хати, потираючи заспані очі й пошарпаний за зиму живіт, ліниво вичухався Василь. Він окинув оком неозорі простори городу й похмуро відгукнувся:

— Єдиний чорт, який мене носить, зараз садить картоплю.

Ганна на мить заніміла, вперши руки в боки, а її обличчя налилося буряковим рум'янцем.

— ТИ ЦЕ ТАК МЕНЕ НАЗВАВ?!

— Ганько, чого ти горлопаниш на все село, не даєш мені спати? — жалібно затягнув Василь, намагаючись сховатися від перших променів сонця.

— Май совість, людям дай поспати.

— ТАК Я Ж ТЕБЕ ЗАРАЗ РАЗОМ З ЦЕЮ КАРТОПЛЕЮ ЗАКОПАЮ! — пригрозила вона, замахнувшись важкою лопатою.

— Рибка моя, сади… — примирливо зітхнув чоловік і, щоб перевести тему, згадав про нащадка: — Коли вже той засранець приїде?

— Якби ти цікавився життям сина, то знав би, що в нього робота! — відрізала Ганна, заганяючи лопату в чорнозем.

— А як їсти картоплю — тут як тут, — пробурчав Василь, неохоче беручись за відро. — З якого взагалі переляку ми її садимо другого квітня?

— Вчора було перше, то люди б подумали, що я жартую, — авторитетно заявила Ганна, витираючи піт з чола. — А сьогодні вони подавляться новиною, що я вже посадила!

— Як померзне — що робити будеш? — єхидно примружився чоловік.

— Так я її викопаю зразу, як людям покажу! Головне — нагорнути землю, щоб не замітно було.

— А чому просто землею не нагорнути та і все? Навіщо перероблятися?

— Ти ж Люську знаєш, — суворо зиркнула на нього дружина, — вона обов'язково всю ділянку перекопає, щоб перевірити!

— Як ти мені надоїла… — тихо перехрестився Василь.

З горем пополам, через суперечки, піт і взаємні докори, вони-таки добили той город і закопали останню картоплину.

Настала дев'ята година ранку. Повітря прогрілося, і на «розвідку» виповзла сусідка. Тепер Люська і Ганна поважно ходили між свіжими горбками, ведучи великосвітську бесіду.

— Ой, Ганусю, золоті в тебя руки! — сплеснула долонями Люська, ледь стримуючи заздрощі, що вирували в її душі.

— Та що ти… — скромно опустила очі Ганна, хоча всередині вся цвіла від гордості й перемоги.

Тим часом у сараї Василь та сусід Іван вирішили терміново «погрітися» після важкої праці. На старому пеньку з'явилася запотіла пляшечка, два важкі гранчаки та шматок духмяного сала.

— Як ти її терпиш? — зі співчуттям у голосі запитав Іван, заглядаючи в порожній стакан.

— Так, як ти свою, — філософськи зітхнув Василь, розливаючи прозору рідину.

— Перед першою і другою перерва не гарантована, наливай.

— Це точно… — погодився Іван, перехиливши чарку.

— А я з Люсею встав зранку, і дивимось в бінокль — ви на городі. В моєї аж щось кольнуло!

— Серце? — з інтересом спитав Василь, закусюючи салом.

— Голку забула витягти з одіяла, коли шила!

Чоловіки дружно загрохотали, але їхній сміх обірвався на найвищащій ноті. Саме в цей момент Люся і Ганна вирішили зайти до сараю, щоб віднести інструмент. Двері рипнули, і жінки застукали кавалерів на гарячому.

— ВАСИЛЬ, З САМОГО РАНКУ НЕ ПРОСИХАЄШ?! ІДИ СЮДИ! — ультразвуком закричала Ганна, і її очі спалахнули праведним гнівом.

Вила, що були в руках Ганни, зі свистом розітнули повітря й полетіли прямо в бік Василя. Василь виявив неабияку реакцію, дивом ухилився, і в ту ж секунду на подвір'ї почалася справжня іспанська корида. Ганна, наче розлючений бик, тупотіла ногами й тримала курс на чоловіка, а Василь, як досвідчений матадор, петляв між деревами, городами й кущами.

Люся і Іван, замість того щоб рятувати бідного Василя чи вгамовувати Ганну, просто сіли рядочком на призьбі. Вони неквапливо лузали соняшникове насіння, жваво обговорювали тактику бігунів і навіть робили ставки на те, хто переможе в цьому колі. І це був лише один звичайний ранок з їхнього насиченого життя.

І звідки все-таки пішло те дивне прізвище — один Бог його знає. Але, як кажуть, як корабель назвеш, так він і попливе. А кукуха в селі Зозуля у кожного точно своя!