Глава ІV. Щось перед кінцем.

 Кафе  «Чарівний черевичок Попелюшки» 23:07

 Дівчата знатно заморились, сидівши на дивані, ці двоє невгамовних намагались вирішити наступну римовану часточку витвору мистецтва:

«Вже майже кінець! Ще трішки:

Знайдіть для білочки горішки

Аби до чарівних сил вказала вона дорогу

Та ступати вам потрібно нога в ногу

На шляху буде багато перешкод

Але вони не повинні затьмарить жагу до пригод!»

- І де ми знайдемо білку вночі? 

- Можливо то білка-зомбі? – спромоглась на недоречний жарт Сатана.

- Стривай-но, адже ми можемо начаклувати цю чарівну білочку, адже в нас є артефакт, який може виконувати бажання!

 Почувши розмову, яка походила на розмову двох божевільних, Джура підійшов до дівчат:

- Милі панночки, кулони, які вам вдалось виграти, можуть працювати тільки один раз. – низький голос чимось притягував і змушував не перебивати старого діда.

- Це що ж виходить, вони браковані?! – Джуді була дуже зла від такої новини.

- Всього лишень бо одноразового використання, але у вибачення за такий казус, можу вам допомогти у розгадці.

- Цікаво як? – хмикнула Лисенятко.

 - А ость так! – Джура Лізирович озирнувся навколо, чи хто не бачить його й поплескавши в долоні тричі, одразу став маленькою білою мов сніг, білочкою.

 Встигши закрити рота своїй душевній близнючці, Лізі сама ледь не закричала, лиш стиха повторювала:

- Як таке можливо? Я не розумію….

- Ну? Чого витріщилися? Ходімо! – й білочка весело пострибала, бідні здивовані дівчата ледь встигали за короткими лапами білої пухнастої.

- Стривай! Та стривай же тобі кажуть! – захекана шатенка вже благала зупинитись.

- Ну що ще? Давайте швидше! – тільки Джура став тваринкою, одразу ж став таким воркуном.

- Ми за тобою не встигаємо! – обурилася Руда.

- Ну давайте, тут залишилось не так вже й багато! Лишень бо перейти через дорогу і завернути у підворотню.

- Але я знаю те місце! Там тупик та й тільки! -  Джуді взяла на руки білочку.

- Хм.. Дорогенька моя, ти ще багато чого в цьому житті не знаєш. – ухильнувся. – Там, в заростях, є потайний хід, але щоб пройти крізь ті кущі, треба знати чарівне закляття – Бадупарис мурапокифос.

- Кхм… Язик можна зламати! – після декількох невдалих спроб вимовити чарівні слова, сказала Сатана.

 Ще декілька разів по дорозі до кущів, дівчата намагались сказати ті слова, але невдало. Підійшовши до заростів, білченя зістрибнуло з рук Лисенятка, знову перетворилось на старого діда, який промовив стиха чарівні слова:

- Бадупарис мурапокифос…

 Диво!  Густі колючі травинки й гілляки почали сплітатись у чудову арку, аби дати прохід двом невгамовним подругам:

- Чудеса! – вигукнула Джуді.

- Неначе за змахом чаклунської палички. – тихо відповіла Лізі.

  Подякувавши старого та вже якось звично сивого Джуру Лізировича, дівчата поспішили до входу в темний лабіринт з новими таємницями. Зайшовши до темного помешкання, різко спалахнуло світло в факелах. Хоча якщо придивитись, можна було побачити, що то тілько маленькі сімейки світлячків, але дівчатам не було коли придивлятись, тому вони разом голосно зойкнули, та швидко заспокоїлись, зрозумівши, що нічого небезпечного не відбулося.

 Перед двома близнючками відкрилися чудернацькі проходи кожні з різними слідами підошви – маленького, середнього та великого розмірів  

- Так і що ми виберемо?

- Пам’ятаєш, у вірші було сказано – «…Та ступати вам потрібно нога в ногу, на шляху буде багато перешкод, але вони не повинні затьмарить жагу до пригод!» - шатенка зачитала останні три рядки поезії.  

- З цього виходить, - якщо відхилишся від якихось данних слідів, то можна й вбитись. – із страхом в голосі сказала Джуді.

- А давай перевіримо? На мою думку, тільки по тому шляху, де нам треба буде йти, будуть різні перешкоди.

- Давай, а як? Що в нас є – все потрібно. – Руду починало трішки трясти від хвилювання.

-  Навіть дуже звичайно. Ти забула,що зі мною завжди моя сумочка.

- Точно! Твоя бездонна валіза! – Лисенятко застрибала як маленька. – А що ми звідти дістанемо?

- Хм.. В мене там багацького чого цікавого, але напевно  пожертвую своїм невдалим витвором мистецтва – браслетом, котрий скільки не плела, не виходив.

- Можна. А я тебе потім навчу плести дуже гарні аксесуари. – дівчина задумалась, а потім відповіла. -  якщо ми, звісно, виживемо…

- Так, а ну вище носа! Виживемо! Ще наші праправнуки будуть дружити! – обійняла свою руденьку подругу, Лізі.