Глава І. Зустріч на яку так довго чекали обидві.

Аеропорт Батумі 19:00

 Дівчина, з волоссям кольору спілого каштану, зійшла з літака. На її плечі була модна сумочка, яка відокремлювала сонячно-жовтим кольором від натовпу свою господарку. Лізі видивлялась серед людей свою подругу, дівчинку, яка була схожа душею з самою Лізі, дівчинка, з якою шатенка пообіцяла зустрітися за будь-яких умов, адже кожна підтримувала свою душевну близнючку в тяжкі моменти життя - цією близнючкою була рудоволоса Джуді…

Раптом, хтось закрив очі  Лізі:

 - Здогадайся хто? – цей голос вона впізнає з тисячі, хай навіть чула його тільки в голосових повідомленнях і по телефону.

- Джуді! – повернулась та обійняла так дужо, що було сили. – Я так довго чекала, що б обійняти тебе…

- А я довше! – крізь сльози радості відповіла їй рудоволоса дівчинка.

- Лисенятко, ти що, плачеш? – шатенка подивилась на свою подругу. – Так, а ну швидко прибрати сльози, а то покусаю!

- Та ні, то сльози щастя, що я тебе нарешті побачила…

- А я кажу все одно прибрати! – й не чекаючи відповіді, Лізі почала витирати сльози, які руда не могла зупинити сама.

- І до речі, я тобі привезла подаруночок. – загадкова посмішка.

 Джуді уважно подивилася на дівчину: «Який подарунок, і чому Лізі лише з сумочкою, де валіза?».

 Шатенка лиш підморгнула на мовчазні запитання душевної близнючки:

 - Не зараз, приїдемо до тебе додому, покажу.

Через пів години вдома у Джуді:

  Зайшовши до свого будинку, Джуді було нетерпець дізнатися, що ж за подарунок підготувала їй дівчина:

 - Ну?

 - Почекай, нетерпляча моя. - дівчина вийняла зі своєї, на погляд маленької сумочки, велику биту, на якій було підписано « Моїй душевній близнючці Джуді, з найкращими побажаннями»

 - Ось твій подарунок.

  Руда з обожненням подивилася на биту:

- Вау… Яка краса! Дякую величезне!!! – накинулась з обіймами.

- Задушиш! – Лізі поплескала по спині свою подругу.

- Вибач. – Ніяковіла посмішка. – А… Як ти помістила до своєї сумочки таку величезну биту?

   - Довга історія…

  Шатенка сіла, обійнявши Джуді і розповіла, як побувала в Парижі три місяці тому і побачила, як бабуся продає цю сумочку, що сяяла мов нова (а можливо та така й була), взявши сумочку, Лізі вирішила зоставити її собі, на згадку про столицю Франції й одразу ж переклала туди свої речі, знаючи напевно, що все не влізе, але що таке? Подиву дівчини не було рівних, адже сумочка не тільки вмістила в собі всі речі, а й залишилася порожня, наче нічого туди й не клали.

 Повернувшись, аби розпитати бабусю про цю чудодійну сумочку, побачила, що на місці де сиділа старенька, росли кульбаби, такого ж яскраво-жовтого кольору, як і сумочка…

- Оце так! – вскочила Руда. – Якась чудасія!

 Лізі лише розвела руками, вона звикла до пригод в своєму житті.

- І що, тепер ти можеш складати туди все, що заманеться і сумочка буде порожня? – Джуді не могла повірити в розповідь своєї душевної подруги, яка стала як сестра.

- Так, і  що саме головне, я тільки подумаю про річ, яку хочу дістати, вона той час потрапляє мені під руку. – Лисенятко було здивоване.

 - Продемонструй! Продемонструй! – просила як маленька дівчина.

- Добре, зараз… Давай дістанемо щось маленьке, наприклад… Ґудзик. – наче за помахом чарівної палички, Лізі дістала гарну, розмальовану в українському стилі, зроблену власноруч дизайнерську прикрасу – ґудзик…

-А… - Руда була шокована, вираз її обличчя так і казав «Я не можу в це повірити… Це нереально…»

- Якось так. – шатенка зрушила плечима. Правду кажучи Лізі була не звичайною дівчиною, хоча на перший погляд ця дівчинка виглядала «як всі» - тоненька фігура, м'яке, довге волосся, що сягало дівчині до поясу, в міру повні губи, ніс і щоки з «поцілунками сонця» - ластовинням, але очі… Вони притягували мов магніт до себе, змінюючи свій колір під настрій господарки. Коли Лізі була щаслива, очі сяяли блакиттю чистого неба, коли знаходилася в стані спокою – сірі очі наче заспокоювали не тільки дівчину, але й всіх навколо неї, коли ж Лізі лютувала, очі набували яскраво вираженого зеленого кольору, мов би кажучи «Не чіпайте нашу хазяйку, а то її гнів проллється на вас», за що її деякі називали дияволкою  або Сатаною…

- Оце тобі, подруго, пощастило! – сівши у зручне крісло посеред яскраво розфарбованої, мов дитяча кімната, вітальні, Джуді кліпала оченятами. Ця дівчина одразу кидалась в очі своїм кольором волосся, рудим наче палаючий вогонь, Лисенятко чимось була схожа на Міриду - принцесу із мультфільму «Хоробра серцем»: така ж відважна, з дужим характером, яким мало хто міг похвалитись. Завжди досягала поставленої цілі, йшла до мети впевненими, великими кроками…

- Сподіваюсь щастя не  буде зовсім малого розміру. – з надією сказала Лізі.

- Смієшся?! З такою сумочкою буде повна торба! Якщо її звісно можна наповнити… - вскочивши із зручного крісла,  Руда  завірила подругу, що біла смуга життя буде дуже довга.