Історія І. На порозі пригод

Якось жили собі білі ведмеді не як зараз − поодинці, а всі разом, однією великою громадою. Усі знали одне одного по іменах, пам’ятали, хто чий родич, і вважали це достатньою підставою для мирного співіснування. Непорозуміння тут траплялися рідко. Маленькі ведмежата ходили до школи. Там їх навчали читати сліди на снігу, розрізняти запахи, орієнтуватися серед крижин, а також уважно слухати старших — навіть тоді, коли ті вже втретє розповідали одну і ту саму історію.

Один із таких учнів на ім’я Бакесатас нічим особливим не вирізнявся, навчався трохи краще за середнього, та ніхто з ним не товаришував. Не те щоб Бакесатас не хотів мати друзів, але хоч як він не старався з кимось заприятелювати, щоразу залишався сам.  Він часто сидів один, спостерігав за іншими ведмежатами і намагався запевнити себе, що бути одному не так уже й погано. Замість сумувати, Бакесатас учився помічати дрібниці: як по-різному скрипить сніг під лапами, як гуде вітер, які чудернацькі візерунки малює мороз на крижинах, як далеко чути голоси над тундрою. А ще можна розважити себе, скидаючи крижинки зі скелі у воду і спостерігаючи, як вони з дзвінким плюскотом розбивають тишу, піднімають великі хвилі, кружляють у холодній воді й поволі тануть, зникаючи без сліду. 

Іноді однокласники кликали його до гри, і в такі миті він щиро радів. Грати з друзями – це виявлялося дуже весело, а ще було приємно відчувати, що він теж може бути частиною дружньої компанії. Але запрошували його найчастіше лише тоді, коли для гри бракувало учасників. А щойно гра закінчувалася, усі швидко розходилися по своїх звичних групках, і Бакесатас знову залишався один.

Бакесатас добре пам’ятав той день, коли він вперше прийшов до школи. Вчителі тоді вирішили влаштувати маленьке змагання — хто швидше пробіжить і спритніше обійде перешкоди. Бакесатас був наймолодшим серед учнів, до того ж дуже хвилювався, тому в цьому змаганні він не тільки прийшов останнім, а ще й сильно відстав від передостаннього. Вчителька подивилась на маленьке ведмежа, покачала головою і лише зітхнула:

– Ну що зробиш? І таким треба ходити до школи. 

Бакесатас дуже старався, щоб хоча б не бути гіршим за інших, і потроху він зайняв своє місце серед міцних середнячків. Але все одно час від часу можна було почути від вчителів: 

− Ну звісно! Хто ж іще останній, як не Бакесатас.

Маленький ведмедик вже звик до цього, тому не ображався.

 *  *  *

Якось на День дурня однокласники влаштували Бакесатасові розіграш.  Рано-вранці, коли він тільки-но вийшов з дому та попрямував до школи, назустріч йому вийшли однокласники. І один з них заявив дуже серйозним тоном:

– Бакесатасе, ти хіба не знаєш, що сьогодні немає занять? Вчителька сказала, що всі сьогодні йдуть на полювання. А тобі вона наказала бути за головного.

– Мені? – здивувався Бакесатас.

– Так, так, тобі, – вдавано серйозно відповів однокласник. – Вона сказала, що дуже цінує твою старанність, і вважає, що ти вже гідний справжнього дорослого завдання. 

– А що треба робити? – зацікавлено спитав Бакесатас.

– Тобі потрібно піти додому, взяти риб’ячі тельбухи, покласти її на березі й чекати, коли на запах випливе тюлень. Але головне – не підпускати чайок. Ми будемо неподалік. І щойно з’явиться тюлень, ми одразу вистрибнемо тобі на допомогу. Та запам’ятай: усіх чайок треба ретельно порахувати. Це дуже важливо. Так наполягала вчителька. У тебе найвідповідальніша робота. Тож швидше біжи на берег і не гай часу! 

Бакесатас так зрадів, отримавши вперше таке важливе доручення, що навіть не помітив, як однокласники почали тихенько хихикати ще під час розмови. 

Розклавши тельбухи на березі, Бакесатас сховався й почав чекати тюленя. Але дуже швидко замість тюленя злетілася ціла зграя чайок.  Ведмедик вистрибнув з укриття й почав їх рахувати. Майже півдня він бігав берегом, розмахував лапами, відганяв чайок і старанно рахував їх уголос, щоб не збитися. Аж раптом почув сміх за сусіднім пагорбом, де сиділи однокласники й спостерігали за ним, покочуючись від реготу. 

  І тут Бакесатас зрозумів, що його розіграли. Було дуже прикро й соромно, аж хотілося провалитись крізь землю.

Вже наступного дня вся школа знала про те, як Бакесатас рахував чайок на  березі. Весь день тільки й розмов було, що про цей розіграш. А ввечері до нього підійшла однокласниця, лагідно поклала йому лапку на плече й сказала:

– Бакесатасе, не переймайся. Не слухай ти цих дурнів.

Бакесатас скромно посміхнувся. 

– Зате ти гарно навчився рахувати. Якщо мені влітку комарів треба буде порахувати, я одразу тебе покличу, – вона засміялася й побігла грати з подружкою. 

Бакесатас лише зітхнув і пішов додому. 

*  *  *

  Батьків Бакесатас не мав. Коли він був ще зовсім крихіткою, його мама пішла на полювання й так і не повернулася, а малюка взяла в свою родину його рідна тітка, яка мала своїх трьох ведмежат. Нова мама не дуже любила прийомного сина: їжа діставалася йому в останню чергу, а спати доводилося біля самого краю барлогу, де завжди було найхолодніше. Вона часто дорікала Бакесатасу, що він занадто повільний і навіть лінивий, хоча у власних синів цього начебто не помічала. Брати, дивлячись на матір, теж час від часу робили йому зауваження й не втрачали нагоди піджартувати з нього. 

Однієї холодної ночі Бакесатас довго не міг заснути, все думав про своє життя. “І чого це я засмутився через той розіграш? Це ж День дурня! Всі влаштовують один одному розіграші. А потім я сам винен. Рахувати чайок! Це ж таке безглуздя! Ех…” А потім, щоб не лягати в поганому настрої, став згадувати приємні моменти свого життя. Він часто так робив. Особливо перед сном. Він пригадав, як колись вони з однокласниками стягнули та з’їли навчальну рибу в учительки, а та потім довго шукала, обнюхувала все навколо й ніяк не могла зрозуміти, куди ж вона її поклала. Згадав, як втекли з уроків кататися на крижинах. Як тікали з братами від зграї полярних вовків. І як їх врятував старий великий ведмідь з їхнього селища, а потім ще довго буркотів, що за його часів маленькі ведмежата були більш чемними й не дозволяли собі такі витівки. А ще Бакесатас усміхнувся, пригадавши велике змагання зі скидання крижин. Ведмежата тоді розділилися на дві команди й цілий вечір тягали до урвища величезні шматки льоду, намагаючись здійняти якомога більшу хвилю. І команда, в якій був Бакесатас, тоді перемогла. Він подивився на братів, які міцно хропіли, влаштувався зручніше й заснув.