Історія XIII. Пастка для брехунів.

Біг якось борсук Фішер до курника Кріса, аж підстрибував. Так кортіло йому поласувати там апетитними курочками. Він так розмріявся, що зовсім забув про небезпеку. Хоча міг би й замислитися: він уже не вперше сюди навідувався. І ось, щойно він вдерся в курник, як відразу потрапив у пастку.

— Ага, так тобі й треба, курячому злодієві! — закричав задоволений Тросард, який якраз чатував біля будинку Кріса. Чому чатував? Та тому, що у Кріса цього разу почали зникати кури, і друзі вкотре вирішили допомогти йому зловити злодюжку. Сьогодні настала черга Тросарда стояти на варті.

Але не встиг Тросард від душі посміятися, як оступився і сам потрапив у ту саму пастку.

«Ну все, — подумав Тросард, — Кріс не скоро повернеться додому. Доведеться тут сидіти до вечора».

— Ага, може, курятиною я сьогодні не поласую, але тебе ж я точно з'їм! — сказав Фішер і облизнувся.

— Ти? Мене? Ха-ха! Та мене Пієнар хотів з'їсти, та й те не з'їв!

— Пієнар? Та він, мабуть, просто не голодний був. Якби він хотів їсти, то з'їв би. Причому навіть не на основну страву, а так, для затравки апетиту.

— А ось і хотів! І навіть з'їв, — навіщось збрехав Тросард.

— Як же він тебе з'їв, якщо ти зараз стоїш переді мною живісінький?

— Так у тому й річ, що він мною подавився й виплюнув.

— А ось і брешеш!

— А ось і не брешу! Причому двічі пробував мене з'їсти… Хоча, ні… тричі. І я щоразу вставав йому поперек горла. Тож куди вже тобі! Ти тільки й здатний, що недоїдки за Пієнаром доїдати!

— Я? Недоїдки? Та ти знаєш, що Пієнар мені завжди найкращі шматочки залишає після кожного полювання?!

— Ха-ха-ха! Аякже! Та Пієнар тебе ні в що не ставить!

— Та Пієнар мені щодня сніданок, можна сказати, у ліжко приносить! Так і каже: «Прокидайся, друже. Я тобі поїсти приніс».

— Що поїсти? Дохлу жабу? — Тросард знущально глянув на Фішера. — Чи роги від оленя?

— Та мене всі звірі у лісі поважають! Нещодавно Гоналон мені на лапу випадково наступив. Так він так вибачався, що тиждень після цього возив мене на своїй спині, куди я накажу, доки я не одужав!

— Та він міг тебе перевезти кудись тільки на своїй нозі. І то тільки тому, що ти до цієї ноги приклеївся, коли він на тебе випадково наступив і навіть цього не помітив.

— Зате тебе, якщо хтось і помічає, то тільки тому, що хоче з'їсти! — Фішер намагався якомога сильніше вколоти цього гидкого зайця.

— Може, хтось і хоче, та тільки поки що ні в кого не вийшло. І не вийде. У мене дев'ять життів!

— Це у котів дев'ять життів!

— У Пієнара, чи що? Пієнар має одне життя, і те неповноцінне, бо він товаришує з таким непорозумінням, як ти! А в мене дев'ять!

— А чим доведеш, що в тебе дев'ять?

— А хоча б тим, що мене одного разу крокодил Гудель проковтнув! — знову збрехав Тросард, захоплений якоюсь брехальною силою.

— І що, справді цілком проковтнув, — усміхнувся Фішер, — чи частинами?

— Цілком!

— І як же тобі вдалося врятуватися? Тільки не кажи, що він подавився тобою! Ха-ха-ха!

— Та ні, не подавився, — зовсім спокійно відповів Тросард. — Просто я, як у шлунок до Гуделя потрапив, так почав там пісні співати та танцювати. Він від подиву рота роззявив, я і вибрався звідти. Він тільки й встиг, що мені лапу відкусити.

— А ось зараз точно брешеш! Зараз у тебе всі лапи на місці!

— Ну і що, що всі. Так потім на місці відкушеної нова виросла!

— А як вона виросла?

— Так і виросла! Ти думаєш, новий зуб вирости може, а лапа ні?

«Оце махнув!», — подумав Фішер, але сперечатися не став: а раптом і справді може? Він же не перевіряв.

— Зате мене всі змії в лісі поважають! — зробив він чергову спробу переконати Тросарда у своїй важливості. — Я тут днями пітона Патріка зустрів. Він якраз у засідці сидів, збирався пополювати. Хотів напасти на мене, але, коли зрозумів, що це я, каже: «Пробач, дороженький, не впізнав. Я й не помітив, що тут найкращий друг короля джунглів. Проходь, шановний. Я думав, що це заєць».

— Брешеш ти, звісно, усе. Але в одному ти точно правий — це те, що навіть змії гидують тебе їсти, — Тросард скривився та скоса подивився на Фішера.

— Ага, багато честі бути бажаним, щоб тебе з'їли.

— Може, честі й небагато. Але вони точно мене не з'їдять.

— Чому це?

— Давня історія. Зустрічаю я якось кобру Данк. Ти ж знаєш, як вона не любить, коли хтось їй на заваді стає. Піднялася, сердита така, розпустила свій капюшон, того й дивись ужалить. А я нумо їй анекдоти розповідати. Та вона так реготала, що трохи сама своєю отрутою не вдавилася. З того часу мене й вона, і вся її братія стороною обминають.

— Набридла мені твоя балаканина. Може, мені тебе все-таки з'їсти, щоби довести, що ти не безсмертний.

— Ну, можеш з'їсти, звісно. Тільки це буде твоя остання вечеря. Як ти потім звідси виберешся? Прийде Кріс, він точно з тебе килимок зробить, ну чи шапку. А так я тебе можу відмазати. Скажу, що ти просто побалакати до мене прийшов, щоб мені не нудно було чергувати.

— А ти не обдуриш?

— Чесслово!

І тут вони почули голос Кріса:

— Тросарде, ти де?

— Я тут! — крикнув у відповідь заєць. — Я випадково в пастку потрапив!

За мить Кріс підійшов до пастки й побачив, що Тросард там не один.

— А це ще хто? — здивовано спитав він.

— А це я злодюжку спіймав! — з гордістю відповів заєць.

Фішер докірливо глянув на Тросарда.

— Іди, принеси клітку, посадимо його туди.

Коли чоловік пішов, Фішер, мало не плачучи, почав дорікати Тросарду:

— Ну, як ти міг! Ти ж обіцяв!

— Ну то й що, що обіцяв! Не треба тягати чужих курей! Зате на тебе чекає нове життя — у вигляді коміра чи шапки.

Тим часом Кріс приніс клітку, і вони вдвох запхали туди борсука-злодюжку. Однак, коли Тросард закривав засувку, спеціально не закрив її до кінця, щоби Фішер зміг вибратися.