Історія XII. Таємниця печери Велетнів

Печера Велетнів давно стала одним із улюблених місць Бакесатаса й Камари — їх особливо приваблювало крижане озеро. Вони могли годинами милуватися ним, тоді як Тросард із Бакстером не бачили в таких походах нічого цікавого: холодно, сиро — та й годі. А ось білий ведмідь із пінгвіном там просто відводили душу, згадуючи рідну домівку.

Але чому ця печера так називається? Саме таке питання поставили собі друзі під час вечері.

— Бакесатасе, Камаро, а як ви думаєте, чому печера, в яку ви так часто ходите, називається Печерою Велетнів? — спитав якось Коул, що заглянув «на вогник» до друзів.

— Напевно, тому, що там живуть велетні, — неглибокодумно відповів Тросард, хоча його, власне, ніхто не питав.

— Хм, цікава версія. Але думаю, неправильна, — сказав Камара й трохи згодом додав: — Друзі, ми ж і справді, коли йдемо в цю печеру, доходимо лише до крижаного озера, милуємося ним і йдемо. А давайте підемо туди й добре дослідимо її? Можливо, і дізнаємося, чому вона так називається.

— А що, гарна ідея, — підтримав Тросард.

На тому й вирішили. Наступного дня прямо з самісінького ранку друзі разом із Коулом вирушили до Печери Велетнів.

— Слухай, Коуле, а ти колись був у цій печері? — запитав у товариша Тросард.

— Не-а, — відповів губач.

— Тоді обов'язково треба показати крижане озеро! Це щось! — захоплено сказав Камара.

Усю дорогу пінгвін у всіх фарбах розповідав про красу печери.

— Коуле, ти навіть уявити собі не можеш, як там незвичайно! Наче на іншій планеті!

— А ти, типу, був на іншій планеті? — підколов друга Тросард.

— Ні, — зніяковів Камара, — але мені Кріс розповідав.

— Так, — погодився Тросард, — Кріс цікаво розповідає. Пам'ятаєш, він якось розповідав про тварин, які жили тут багато років тому? Він казав, що розміром вони були майже з цю гору. Навіть Гоналон був би поруч із ними як комашка!

— Так-так, точно, — підтримав друга Камара. — Як же він їх назвав?.. Дінобрази… дикозабри…

— Динозаври, — поправив Бакесатас, який ішов за ними й весь цей час слухав їхню розмову.

Тим часом друзі вже прийшли до печери.

— Так, гарно, — погодився Коул, щоб не ображати Камару, хоча печера на нього особливого враження не справила.

— Це ти ще крижаного озера не бачив, — пінгвіну кортіло якнайшвидше показати губачеві своє улюблене місце.

— До речі, там Камара знайшов свій алмаз, — пригадав Тросард.

— Тросард! Це ж секрет!

— Секрет? Та годі тобі, Камаро, про твій секрет уже всі джунглі знають.

Вони підійшли до озера. Озеро вразило Коула трохи більше.

— А цікаво, — почав міркувати Коул, — якщо впасти в це озеро, довго можна протриматися, поки не околієш?

— Та Камара може тут хоч пів дня плавати! — похвалився за друга Тросард. — Правда, Камаро?

— Можу-можу, — озвався Камара. — І Бакесатас може. А ось вам перевіряти не раджу.

— Хлопці, може, підемо далі? Ми ж прийшли не на озеро дивитися. Тим більше не купатися в ньому. Ми ж вирішили дізнатися, чому ця печера так дивно називається, — сказав Бакстер.

— Бакстер правий. Що ми тут не бачили? — додав Бакесатас, і друзі продовжили шлях углиб печери.

Першим ішов леопард. Він найкраще бачив у темряві й міг добре розгледіти все, що було попереду та з боків.

— Гей, — злякався Тросард, — а раптом ми тут заблукаємо?

— Не бійся, — впевнено сказав Бакесатас, — не заблукаємо. Тримайся мене. Я знайду дорогу назад по запаху, якщо що, по наших слідах.

Друзі дуже обережно й повільно крокували від однієї печерної «кімнати» до іншої. Світла ставало дедалі менше. Від стін печери пахло вогкістю, а на землі постійно зустрічалися калюжі з крижаною водою.

— Ну й холодно ж тут, — пробубонів Тросард.

— Навпаки, добре, — задоволено відповів Камара, — не жарко.

Раптом вони почули якийсь шурхіт, і ціла зграйка кажанів, шумно ляскаючи крилами, пролетіла просто над головами друзів.

— Та ну, щоб я ще раз сюди пішов, — продовжував скиглити Тросард.

— До речі, а чи не твоя то була ідея? — пригадав Бакесатас.

— Не моя. Це ідея Камари.

— Але ти, пам'ятаю, її підтримав.

Тим часом друзі потрапили до чергової незнайомої «кімнати» і нарешті помітили щось незвичайне.

— Стійте, — сказав Бакстер, — мені здається, тут чиїсь кістки.

— Ти маєш рацію, схоже на це, — погодився Бакесатас, підійшовши ближче й добре роздивившись те, що помітив Бакстер. — Причому не тільки кістки, а ще й череп.

— Бррр, — здригнувся Тросард, — щось мені не по собі.

— Не бійся, — заспокоїв його Бакесатас, — здається, я зрозумів, що це за кістки. Пам'ятаєте, Кріс розповідав про динозаврів? Він ще казав, що кістки цих динозаврів знаходили десь поблизу. Ось вони і є, я думаю. Подивіться, які вони величезні!

— Так, — сказав Коул, — зараз я зрозумів, чому цю печеру називають «Печерою Велетнів»!

— Напевно, тут ще є кістки, — припустив Бакесатас, — раз ця печера «Велетнів», а не «Велетня»...

— Звісно є! — пролунав голос Бакстера з глибини печери. — Я ще знайшов!

— А ось це, здається, не динозавр. Цей більше на слона схожий. Тільки набагато-набагато більший!

— Зрозуміло. Це слон. Тільки давній, — ляпнув Тросард перше, що спало на думку.

— Думаю, як не дивно, але, швидше за все, Тросард має рацію, — задумливо сказав Бакесатас. — Ну що, підемо далі?

— Мабуть, не варто, — крикнув Бакстер із темряви. — Тут якась прірва. Не знаю, наскільки глибока, але як би хтось не впав.

Задовольнивши свою законну цікавість, друзі більше не розшукували інших доказів присутності велетнів. Вони сіли в гурток у темній кімнаті печери, в оточенні величезних скелетів, і почали міркувати про те, що їм було відомо про стародавніх тварин. Розмовляти в такій ситуації було трохи страшнувато, але неймовірно цікаво. У темряві сильно розігралася уява, а кістяки неподалік надавали цим фантазіям реальності.