Історія IX. Несподівана зустріч із Крісом

Звісно, ​​Пієнар був небезпечним суперником. Але всі його звички друзі добре вивчили, і, як виявилося, цей тигр був цілком їм по зубах. Тому в сусідстві з Пієнаром наша компанія почувалася більш-менш у безпеці.

Проте з голови не йшли ті самі браконьєри. Друзі давно про них нічого не чули. Після того випадку в лісі жодного замаху на слонів чи носорогів більше не було, і це було підозріло.

— Може, вони перебралися в інший ліс, — припустив Бакесатас.

— Можливо. А раптом вони все ще тут, просто чекають нагоди, - засумнівався Бакстер.

— А чого ви так боїтеся цих браконьєрів? — втрутився в розмову Тросард. - Бачив я їх! Навіть бігати до ладу не вміють. Уявили, що наздоженуть мене! Ну правда, що такого страшного в цих невдахах? Інша річ Пієнар. Ікла — во! Лапищи — во! Як сховається, з двох кроків нізащо не помітиш!

— Ну не скажи, друже, - не погодився з ним Бакстер. — Не завжди все вирішують розміри та сила. Пієнар сильний, це правда. Але він передбачуваний. А від людей ми ніколи не знаємо, чого чекати. Тигр розраховує тільки на свою силу в особистій сутичці, а от люди вражають нас здалеку, навіть коли ми їх не бачимо. Тигр може наздогнати тебе, але й ти можеш від нього втекти. А ось людина ніколи сама тебе не наздожене, але, тікаючи від людини, ти можеш потрапити в її ж пастку.

Бакстер добре розумів, про що говорить. Він, як ніхто, знав повадки людей, оскільки сам колись постраждав від них, втративши своїх батьків. Він бачив звірів, які потрапляли в розставлені людиною капкани та вириті в землі пастки, і пам'ятав, як у нього на очах загинула його мати, вражена кулею, яку випустила людина.

— Але в чомусь Тросард має рацію, — вирішив підтримати друга-зайця Бакесатас, — не такі вже вони страшні, і ми справді сильніші за них. Ми й швидші, й спритніші.

— Правильно. Але остерігатися все ж таки не завадить, — додав Бакстер.

Після цієї розмови минуло вже багато днів, і про браконьєрів ніхто більше не згадував.

І ось одного туманного ранку Бакесатас з Бакстером, як завжди, вийшли на полювання. Вони завжди полювали вдвох. Бакстер вистежував здобич і міг підійти до неї досить близько, користуючись камуфляжним забарвленням. А ось білий Бакесатас мав ховатися й маскуватися, щоб його не помітили. Зате, коли треба було використати силу та міць, тут йому не було рівних.

Але цього разу їм чомусь жах, як не щастило. Бакстер тільки підповзе до жертви, а вона відразу вислизає. Вони йдуть шукати нову. І знову невдача. Та що таке! Все далі й далі йшли друзі вглиб лісу, сподіваючись, що хоч тут їм усміхнеться вдача.

Раптом вони потрапили на галявину, яка здалася їм знайомою. Так-так, саме тут вони знайшли дупло з вуликом, коли добували мед, щоб урятувати Камару. Отже, десь тут має бути сарайчик, де браконьєри тримали своїх бранців.

— А давай сходимо туди, побачимо, що там зараз, — запропонував Бакесатас,

— А давай! — погодився Бакстер

Можливо, вони вже стали дорослими, зміцніли, змужніли, але залишилися такими ж допитливими, як і раніше. 

— А раптом вони ще когось там тримають? І йому потрібна допомога.

— Ось зараз і дізнаємось.

Друзі обережно підкралися до сарайчика. Підійшовши досить близько, Бакесатас понюхав повітря та констатував:

— Людей тут немає. Тварин теж.

— Я все ж таки схожу на розвідку, — запропонував Бакстер.

— Спробуй.

Бакстер повзком підкрався до сарайчика й заглянув у віконце. Там нікого не було. Він озирнувся на всі боки, прислухався та принюхався. Начебто нікого поблизу немає. Потім махнув лапою Бакесатасу, мовляв, можна йти.

Бакстер із Бакесатасом підійшли до дверей. Двері були не зачинені. Вони увійшли всередину. В сараї було темно й душно. На земляній підлозі були розкидані пуки сіна, а в кутках і під стелею висіло мереживо з курного павутиння.

Друзі зробили кілька кроків. Серце сильно забилося від спогадів. Вони подивилися на маленьке віконце, і посміхнулися — тепер через це віконце міг би вискочити хіба що Тросард.

Друзі обережно пройшлися сараєм, оглядаючи все навколо.

— Цікаво, чи вони тут бувають? — наче сам себе запитав Бакесатас, роблячи ще кілька кроків.

— Стій! — раптом скрикнув Бакстер. — Подивися під ноги!

На підлозі лежала якась залізна штуковина, схожа на маленьку пащу крокодила, прикрита сіном і майже непомітна.

— Я знаю, що це, — стривоженим голосом продовжив леопард. — Це капкан. Якщо ти зробиш ще крок, він ухопить тебе за ногу.

Бакесатас машинально відступив назад.

— Ходімо звідси, поки кудись не вляпалися, — сказав Бакстер, і друзі, обережно дивлячись під ноги, почали відступати до дверей.

— Тихо! — раптом насторожився Бакесатас. — Мені здається, я чую голоси. Тут люди! Ховаємось!

Побачивши в кутку купу сіна, приятелі одразу пірнули туди. Вони розколупали в сіні дірочки, щоб дихати, та й заразом спостерігати за тим, що тут відбуватиметься.

В сарай увійшли двоє. І як можна було припустити, це знову були ті самі здоровань і коротун — Арауж і Альсате.

— Цей ведмідь не агресивний. Першим не нападе, — почувся голос одного з браконьєрів.

Бакесатас напружився. "Невже нас помітили?" — промайнула думка.

— А ти певен, Альсате, що нам вдасться його продати?

— Так, китайці дають за губача чималі гроші.

«Отже, вони говорили не про мене, — полегшено подумав Бакесатас. — Але тоді небезпека загрожує Коулу!» Бакесатас добре знав ведмедя-губача на ім'я Коул. Цього невинного ведмедика поважають усі звірі в лісі. Харчується він переважно термітами, фруктами та медом і ні на кого просто так ніколи не нападе. Він набагато менший за Бакесатаса, до того ж трохи наївний та довірливий, тому цілком може потрапити до рук браконьєрів.

Друзі подивилися один на одного очима, повними рішучості терміново бігти рятувати Коула.