Історія VII. Печера Велетнів

Тросард виявився напрочуд добрим другом. Він відразу влився в компанію наших героїв, і вже через кілька днів вони стали не розлий вода. Ви можете подумати, що бути в одній компанії з такими сильними й авторитетними хижаками було вигідно слабкому та беззахисному зайцю. Ну, звичайно, не без задньої думки тут обійшлося! Однак легкий та безтурботний характер Тросарда майже одразу прийшовся до вподоби друзям, адже він не сумував навіть у найскладніших життєвих обставинах і міг завжди, як то кажуть, вийти сухим із води.

У той час у джунглях жив тигр на ім'я Пієнар. Тигр вважав територію, де оселилися друзі, своїми мисливськими угіддями й ні з ким ними ділитись не збирався.

У Пієнара був друг – борсук Фішер. Ну, як друг? Фішер-то вважав себе другом Пієнара, чого не скажеш про самого тигра. Він радше бачив борсука своєю маріонеткою.

Якось Бакесатас, Бакстер, Камара та Тросард лежали на траві після обіду і не знали, чим зайнятися. І тут з'явився Фішер.

– Знову ти тут, – пирхнув на нього Бакстер. – Тобі ж сказали: ця територія – наша. І крапка. А хто не згоден, матиме справу з моїм другом. І він показав лапою в бік Бакесатаса, який на той час вже перетворився на величезного звіра.

– Так-так, – підтакнули Камара з Тросардом. Бакесатас же скромно хитав головою.

– Ну, що ви, хлопці, я нічого такого й не думав. Я тільки хотів запропонувати разом сходити в печеру Велетнів, – винувато промовив борсук. – Ходімо, там так класно!»,

Хоча від такого фрукта як Фішер можна було очікувати будь-якої каверзи, але друзям все ж таки було дуже цікаво, що це за печера така.

– Печера «велетнів», кажеш? Щось я не чув про таку. А чого ж сам не підеш? – запитує Бакстер.

– Та боюся один іти.

– А чого ж не візьмеш свого друга тигра? – не вгамовується леопард.

– Ну, розумієш, у нього немає часу. Цар звірів як-не-як, – відповів Фішер і почав бочком задкувати.

– Гаразд, хлопці, пішли, усе одно робити нема чого, – запропонував Бакстер.

Усю дорогу Фішер постійно відставав від компанії. То в нього живіт раптом прихопило, то він на колючку наступив і йти не може, то він дуже втомився, і йому терміново потрібно перепочити. Зрештою, він настільки відстав, що коли друзі озирнулися, то взагалі його не побачили.

– Ой, хлопці, Фішер зник, – тихим голосом промовив Камара.

– А то ми не зрозуміли! – роздратовано відповів Тросард, якому й так добряче набридло, що цей повільний борсук постійно всіх гальмував, хоча саме він все це й затіяв.

– Фішер! Фішер! – кричали друзі в бік зниклого попутника. Але безуспішно. Вони навіть повернулися на те місце, де востаннє його бачили. Але Фішер наче провалився крізь землю.

– Щось мені не подобається ця історія? – запідозрив недобре Бакесатас.

– Та годі тобі, ходімо самі. Що з нами вчотирьох може статися? – підбадьорив його Бакстер.

Незабаром друзі справді опинилися біля підніжжя величезної гори із входом до печери.

– Я так розумію, це і є та сама печера Велетнів, – якось невпевнено промовив Бакесатас.

– Напевно. Не зайдемо – не впізнаємо. Ходімо! – запропонував Бакстер.

– Може, не варто, – почав вагатися Камара. .

– То що, ми даремно пройшли такий шлях? Уперед, друзі! – кинув клич Тросард, і приятелі обережно зробили крок у темну пащу печери.

Тільки-но вони ступили на поріг печери, як тут же з неї вилетіла якась галаслива зграйка.

– Що це? – злякався Камара

– Не бійся, – спокійно відповів Бакстер, – це кажани. Але судячи з того, що він теж пригнувся, ці тварюки і його налякали.

У печері було волого й дуже холодно. Світло з досить широкого входу ледве освітлювало дорогу. Друзі увійшли всередину. Зробивши кілька обережних кроків, вони побачили одне відгалуження, за ним – друге. Світло губилося в їхній глибині, тож було незрозуміло, де вони закінчуються. Прохолода, яка спочатку здавалась приємною, почала відчуватися сильніше. Стіни та підлога печери були білими, наче сніговими, а зі стелі звисали величезні «бурульки», виблискуючи в променях мізерного світла, що падав на них через вхід до печери. Бакесатасу і Камарі це нагадало їхню батьківщину.

 Десь у глибині дзвінко впали важки краплі води, і їхнє відлуння пронеслося темними ходами, ніби хтось перегукувався. Друзі напружилися. 

– Ходімо звідси, – запропонував Бакстер, – тут холодно.

– Згоден, нічого цікавого, – підтримав друга Тросард.

Але Бакесатас начебто не чув своїх друзів. Він, як заворожений, ішов усе далі й далі вглиб печери.

Якоїсь миті він натрапив на печерне озеро з кришталево-чистою і дуже холодною водою. Береги озера були білими, гладкими та прямовисними, а дна майже не було видно. Бакесатас не міг зрозуміти, чому так защеміло серце, адже йому добре тут із його друзями.

– Ну що, здається ми тут самі, наодинці, чи не так? – почув Бакесатас незнайомий голос.

– Хто тут? Я тебе не бачу!

– Це я – Пієнар, цар звірів та король цих джунглів.

Бакесатас озирнувся й побачив силует величезного тигра, що загороджував і без того не дуже яскраве світло.