Історія Камари.

Камара належав до антарктичних пінгвінів . Він уже став майже дорослим і серед наших друзів був найстаршим. Він був дуже гарним пінгвіном: зі смоляно-чорним пір'ям на спинці та білосніжним черевцем він виглядав дуже ошатно й навіть урочисто, ніби у фраку.

Колись Камара жив зі своїми батьками та сестрою в далекому сніговому краю. Батьки вирушали добувати їжу в Океан, а малюки залишалися на березі та грали разом. У пінгвінят була своя школа. Там вони вчилися всім навичкам, які їм знадобляться в дорослому житті. А ще вчителі розповідали про інших тварин, які мешкали поряд з ними. Якось вчителька розповіла учням про птахів: чайок, буревісників, альбатросів. А ще вона сказала, що пінгвіни - теж птахи, адже у них є і пір'я, і ​​дзьоби, і крила як у птахів, що літають. З того часу Камару ніяк не залишала думка, чому ж пінгвіни не можуть ширяти в небі так само, як і чайки. Він дивився з землі на мандрівних альбатросів, що розкинули свої величезні триметрові крила, і так хотілося йому піднятися в небо та подивитися на всю цю снігову пустелю, на Океан і на своє селище з висоти пташиного польоту.

– Тату, а чому ми не літаємо? – спитав якось Камара у батька. – Адже ми теж птахи.

– Що за дурниці, – нервово відповів батько, – не знаю, як на тебе, а мене життя пінгвіна цілком влаштовує. І ти цю нісенітницю з голови викинь.

Так минуло чимало часу, і Камара вже майже змирився з тим, що ніколи не підніметься в небо. Але якось у селищі пінгвінів сталася дуже дивна подія. Рано-вранці, коли пінгвіни ще спали, їх розбудив страшний гуркіт і шум, а в небі з'явилося величезне чорне чудовисько, яке наближалося до них з невідворотною швидкістю. Усі миттєво підхопилися й побігли світ за очі. Але чудовисько наближалося набагато швидше, ніж вони могли бігти. Нарешті воно сіло на землю й затихло. Усі пінгвіни зупинилися і з насторогою та цікавістю почали дивитися в його бік. Через деякий час із нього почали виходити якісь дивні істоти. Так уперше Камара побачив, хто такі ЛЮДИ.

Люди не ображали пінгвінів. Вони просто підходили до них з різних боків, роздивлялися і клацали якимись штуковинами. Вжик-тік ... Вжик- тік ... Тому дуже скоро пінгвіни перестали їх боятися і стали поводитися як завжди. Увечері величезне чудовисько з людьми полетіло (це, як ви вже зрозуміли, був гелікоптер), знову піднявши страшенний шум і переполох у селищі пінгвінів.

Життя пінгвінів продовжилося, як і раніше. А Камара знову почав мріяти про те, як чудово було б піднятися в небо.

За кілька днів гелікоптер із людьми знову прилетів. Цього разу пінгвіни не надто злякалися й навіть дозволяли людям підходити до себе досить близько. Деякі пінгвіни розхоробрилися вже до того, що самі підійшли до гелікоптера та почали його розглядати. І тут у Камари з'явилася запекла ідея. Він вирішив забратися на борт гвинтокрила та піднятися в небо. «Політаю, – подумав Камара, – а потім повернуся назад. Адже якщо люди вже двічі прилітали, напевно, вони знову прилетять. Так і зробив. Помітивши, що за ним ніхто не стежить, Камара сходами заліз усередину гвинтокрила і сховався в затишному місці. Надвечір на борт повернулися люди, і гелікоптер піднявся в небо. Камара онімів від страху і не відчув ніякого задоволення від польоту. Тим більше, що землю з висоти він так і не побачив.

Однак довго залишатися непоміченим Камарі не вдалося.

– Подивіться, – сказав хтось із людей, – це ж пінгвін! Як він тут опинився?

– Так, дивно, – озвався інший. – Що ми будемо з ним робити?

– Прилетимо, розберемося.

Вони посадили Камару в коробку, і так він провів залишок польоту.

Після того, як гвинтокрил приземлився, наш пінгвін-мандрівник ще кілька днів провів у коробці цих людей. Вони його підгодовували і навіть іноді випускали погуляти.

А потім до них прийшли якісь двоє чоловіків, які представилися вченими, та попросили продати пінгвіна. Поторгувавшись, люди продали Камару. Так він потрапив до зовсім інших рук.  Однак ці чоловіки аж ніяк не були вченими. Це були ті самі браконьєри – здоровань і коротун, у полоні яких опинилися Бакесатас та Бакстер.