Історія V. На волі.

Друзі бігли не зупиняючись, поки не зрозуміли, що небезпека минула. Навколо стояла густа темрява, і вона давала надію, що до світанку їх ніхто не шукатиме. 

Для Бакесатаса, Камари й тим паче для Бакстера бачити в темряві не становило проблеми. Однак у людей зір був далеко не таким гострим, і всі троє чудово про це знали. Тому вони розуміли, що браконьєри навряд чи наважаться нишпорити в хащах у такій пітьмі. До того ж вони, здається, і справді були перелякані не на жарт історією про людожера.

Втомлені до краю друзі вирішили, що настав час хоч трохи поспати. Бакесатас і Камара повалилися просто на землю, накидавши на себе кілька гілок і охапку сухого листя, щоб замаскуватися. А Бакстер зробив те, що леопарди вміють найкраще – легко видерся на дерево. Він зручно вмостився на товстій гілці й звісив лапи вниз. Він звик спати саме так. До того ж з висоти було краще видно, якщо хтось наближатиметься. Адже він мав дуже чуйний сон і міг прокинутися від найменшого шелесту.

Невдовзі всі міцно поснули.

Ранок прийшов тихо. Перші сонячні промені обережно пробралися крізь густе листя дерев і торкнулися мордочки Бакстера. Маленький леопард розплющив очі, потягнувся й подивився навколо.

Усе було поки що спокійно. Але треба було вирушати знову в дорогу подалі від небезпеки. 

Леопардик обережно спустився з дерева й нахилився до сплячих друзів.

–  Гей, прокидайтеся, – тихо сказав він. – Час йти далі, поки нас не почали шукати.

Але ведмежа з пінгвіном і не думали прокидатися. Бакесатас лише щось невиразно прогундів собі під ніс, перевернувся на інший бік і ще глибше зарився в листя. Камара навіть не поворухнувся.

– А, ось так, значить, – розчаровано буркнув Бакстер. – Тоді тримайтесь. 

Він зробив паузу, набрав повітря і як крикне щосили:

– Браконьєри!

Бакесатас з Камарою схопилися, як ошпарені, і заметались у різні боки.

– Відбій, – спокійно промовив леопард, і тут ведмежа з пінгвіном зрозуміли, що їх розіграли.

Друзі рушили в дорогу. Рано вранці Бакстер, поки інші спали, вліз  на верхівку дерева й побачив вдалині велику водойму з водоспадом. Ось туди вони й попрямували, орієнтуючись на шум спадаючої води.

Дістатися озера їм вдалося, коли сонце вже стояло високо, і було досить спекотно.

Першим кинувся у воду Камара. Як же він скучив за водою! Адже то була його стихія. Бакесатас із Бакстером теж вирішили скупатися щоб змити з себе залишки меду та охолодитися. Але незабаром вибралися на берег обсихати. А Камара все ніяк не міг наплаватися. Та наші звірята навіть не підозрювали, що Камара не просто плаває та пірнає – він полює. Через якийсь час пінгвін теж вибрався на берег та приєднався до друзів.

– Добре я підкріпився, – задоволеним голосом заявив Камара, погладжуючи себе по ситому животу.

– Що-о-о?! Ми також хочемо! – Бакстер з Бакесатасом переглянулися й заздрісно подивилися на приятеля.

– Ой, вибачте, друзі! Я зараз! – і Камара знову кинувся у воду. Іноді він вистрибував з води, кидаючи на берег то велику, то маленьку рибинку, доки не утворилася досить велика купка.

– Прошу до столу, – гордо заявив Камара, запрошуючи друзів почастувати його уловом.

Побенкетувавши вдосталь, наївшись, напившись і відпочивши, друзі нарешті вирішили послухати історію Камари: як же так сталося, що він опинився в місці, де споконвіку пінгвінів не водилося?