Історія IV. Халепа та несподіване знайомство

Бідолашні друзі гойдалися в мішку досить довго, поки не відчули під собою тверду поверхню. Браконьєри розв’язали мішок і обережно витягли звідти по черзі спочатку Бакстера, потім Бакесатаса. Посадивши звірят на брудну підлогу, вони подивились один на одного й задоволено посміхнулися. Бакстер хотів цапнути викрадача за ногу, але не зміг і тільки пискляво рявкнув, чим зовсім не налякав, а радше лишень розсмішив злодіїв. 

– Диви, який зухвалий. Це добре. Такі нам і потрібні.

Бакстер з Бакесатасом почали озиратися навколо, намагаючись зрозуміти, куди ж вони потрапили. А опинились вони в якомусь старому сараї, де було дуже темно, брудно та погано пахло. 

Замкнувши бранців всередині, браконьєри акуратно зачинили рипучі дерев'яні двері, гучно грюкнувши зовні важким металевим засувом. У й без того похмурому приміщенні запанувала суцільна темрява. І лише тоненька смужка сірого світла пробивалася крізь щілину під дахом. Повітря було важке, вогке, просякнуте запахом гнилої соломи, плісняви й чогось ще, що важко було визначити.

Але найбільше лякала саме невідомість. Невдовзі друзі знову почули голоси браконьєрів. За стіною обговорювали, за скільки їх продаватимуть. 

– Біле ведмежа – це велика вдача… За такого чималі гроші можна взяти, – казав один.

– Та й на леопарда в мене є покупець. Два різних покупця – подвійний заробіток, – відповів другий.

Голоси браконьєрів стихли, кроки віддалилися, десь грюкнули двері машини, загудів мотор – і знову запала тиша.

Бакесатас і Бакстер плакали і не розуміли, як вони могли зробити таку помилку – втекти з зоопарку. Вони так хотіли бути разом, а тут майже точно їх продадуть у різні руки, і вони вже ніколи не зможуть побачитися. Звірята сиділи, притулившись один до одного, і сумно чекали на свою долю.

Вони сиділи так довго – здавалося, цілу вічність. Годинників у джунглях немає, але за відчуттями минуло кілька годин. Тут раптом вони почули, як хтось зовні повільно відсуває засув. Друзі напружилися й подивилися на двері. Двері зарипіли і в отворі з'явився силует якогось звіра. А може, то був не звір. Ні Бакстер, ні Бакесатас ніколи таких не бачили навіть у зоопарку.

– Ти хто? – спитав Бакстер.

– Я? Пінгвін. Мене звати Камара. Я втік від браконьєрів. Ви зі мною?

 Бакесатас почав пригадувати, що в школі їм щось розповідали про пінгвінів. Що вони, як і полярні ведмеді живуть там, де дуже холодно й багато снігу, тільки з іншого боку земної кулі.

– Але як ти тут опинився? – запитав Бакесатас.

– Зараз не на часі, – тихо відповів Камара. – Треба тікати. Незабаром прийдуть браконьєри. Вони вже знайшли покупців.

Не встиг він домовити, як почулися кроки та голоси.

– У двері тікати не можна, – прошепотів Камара, – помітять одразу. Я тут колись був. Тут має бути віконце. 

Бранці почали озиратися довкола, але ніяких вікон не було. 

– Ти впевнений, що воно тут є? – з відчаєм у голосі спитав Бакстер.

– Так… Ну… напевно, – трохи менш рішуче відповів Камара, старанно шукаючи поглядом шлях до втечі. – Воно точно має тут бути. 

Тваринки заметушилися в темряві, обмацуючи стіни. І раптом Бакстер побачив його – маленьке, майже непомітне віконце в дальній стіні, затягнуте товстим шаром павутиння й пилу, через яке ледь-ледь пробивалося тьмяне світло.

Не гаючи часу бранці кинулися до свого порятунку. Розчистивши віконце від павутиння, Бакстер вискочив через нього назовні. Потім з легкістю акробата вистрибнув і Камара. Останнім поліз Бакесатас. Але чи то віконце було занадто маленьке, чи то Бакесатас занадто великий для цього віконця, одним словом, Бакесатас… застряг.

– Хлопці, я застряг! – крикнув ведмедик услід Бакстеру та Камарі, які вже накивали п’ятами. 

Новоспечені приятелі негайно кинулися рятувати Бакесатаса.

І тут вони почули крики браконьєрів:

 – Тримай їх! Вони тікають!

Камара з Бакстером схопили за лапи ведмежа та потягли на себе, проте той просунувся зовсім трошки й застряг ще сильніше.

– Хапай його! – кричав один браконьєр іншому, і Бакесатас відчув, що хтось ззаду схопив його за лапи. Щосили Бакесатас почав розмахувати своїми лапками з гострими кігтиками, вириваючись із рук браконьєрів.

– Дідько, він мене подряпав, – почувся голос. – Я весь у крові. Так нам його не схопити. Потрібна мотузка.

Браконьєри кинулися на пошуки мотузки.

У цей час друзі продовжували тягнути ведмежа.

– Видихни все повітря! – крикнув Камара.

Бакесатас видихнув так сильно, що його живіт мало не прилип до спини. У цей час друзі потягли його, і він вискочив як корок із пляшки, пролетівши ще кілька метрів (або це йому так здалося, ну… неважливо).

Ледве віддихавшись, колишні бранці кинулися навтьоки.