Історія ІІІ. В зоопарку

Бакесатаса поселили у великому вольєрі, де були всі умови для нормального життя й навіть власний басейн, адже країна, в якій він опинився, виявилася досить спекотною. 

Спочатку Бакесатас був дуже замкненим і ні з ким не спілкувався. Але через кілька днів він потоваришував з кошеням леопарда, яке жило в сусідньому вольєрі. Його звали Бакстер, і він був трохи старший за Бакесатаса. Бакесатас розповів свою історією про те, як опинився у зоопарку, а Бакстер поділився своєю у відповідь. Ось ця історія:

Історія Бакстера

Бакстер належав до індійського підвиду леопарда (про всяк випадок).

Якось дуже давно в джунглях, де мешкали леопарди, з’явилося багато білих людей та величезних машин. Вони почали нещадно вирубувати ліс – рідну домівку для різних тварин, зокрема й леопардів. Багато звірів загинуло, інші пішли глибше в ліс. Леопардам не було що їсти, тож вони почали зрідка нападати на людей. А люди у відповідь стали мститися й полювати на леопардів. Одного з леопардів поранили. Він вижив, але був дуже слабкий і полювати на тварин уже не міг. Тоді він почав нападати лише на людей, оскільки людина – легка здобич: великої сили не має, бігає повільно, та ще й часом сама напрошується на неприємності. Люди страшенно розлютилися. Вони вирішили будь-що спіймати та вбити звіра-людожера. Але той був надзвичайно невловимий і ніяк не потрапляв у пастки, які для нього розставляла людина.

Майже рік люди безуспішно полювали на цього леопарда, після чого вирішили відстрілювати всіх леопардів без розбору, сподіваючись вбити саме того. Але навіть це не дало результату. Леопарди розлютилися й знову вирішили напасти на людей. Почалася справжня війна, внаслідок якої загинули батьки Бакстера, і він залишився один.

Він став бездомним котійкою і жив на вулиці міста, куди він випадково забрів у пошуках бодай якоїсь їжі. Так тривало доти, поки  його завдяки щасливому випадку не побачив ветеринар і не відвіз до зоопарку. Так він тут і мешкав.

*  *  *

Бакесатас і Бакстер стали найкращими друзями, щодня обмінюючись історіями зі свого життя. Бакесатасу дуже подобалося спостерігати за реакцією Бакстера, коли він розповідав про сніг, кучугури, хуртовини, а ще про безкрайній холодний океан, в якому плавають великі білі крижини. 

 – А на що схожий сніг? – недовірливо питав маленький леопард, який жодного разу не те що не бачив снігу, але навіть не чув про його існування. 

Бакесатас озирнувся навколо, але нічого хоч трохи схожого на сніг не впало йому в око. Ведмедик лише зітхнув і розчаровано закотив очі вгору. І тут… 

– Диви! – радісно закричав ведмедик, тішачись своїй знахідці. –  Ось на що схожий сніг! Сніг схожий на хмаринки!

– Та ні, такого не буває. Ти вигадуєш, – не повірив Бакстер.

– Подивись на мене, – каже Бакесатас, – Ти думаєш, чому я такий білий? Це для того, щоб, коли ми полюємо, нас не було видно серед снігу! 

– І справді, – засміявся Бакстер, – якщо тебе покласти на хмаринку, ти взагалі непомітним будеш. 

– Прям як ти, коли ховаєшся на дереві серед листя.  

Тут леопардик згадав, як спостерігав за полюванням матері, як вона наближалася до здобичі майже впритул, а та її навіть не помічала. 

– Ти знаєш, Бакесатасе, – замріяно промовив Бакстер, – я думаю, що міг би класно полювати, якщо я такий непомітний. Шкода, що тут немає на кого полювати. 

І це була правда. На перший погляд життя в зоопарку було для друзів цілком комфортним. Їжі було вдосталь, і зовсім не потрібно було дбати про те, щоб її здобути. В кожного був свій будиночок, де вони могли сховатися від палючого сонця чи дощу. Бакстер мав навіть своє власне дерево, на яке він міг залізти й полежати на гілці в тінистій кроні, як колись, коли він жив ще на волі. У кожного було своє маленьке водоймище, де можна було купатися, рятуючись від спеки. 

Однак вольєри, де вони мешкали, були хоч і по сусідству, але їх розділяла сітка, і друзям доводилося спілкуватися через неї. А так хотілося пограти разом! До того ж Бакстер і Бакесатас були дикими тваринами й понад усе цінували свободу. Тому все частіше до них приходили думки втекти з зоопарку. Адже тепер вони були не поодинці і трохи підросли. Тож не пропадуть.

Бігти вони вирішили під час молодика. Місяць цієї ночі зоопарк практично не освітлює, і люди можуть їх не помітити. А ось самим утікачам світло не особливо було і потрібне. Бакстер, як усі леопарди, чудово бачив у темряві, а у Бакесатаса був такий чудовий нюх, що лише за запахом міг знайти дорогу так, наче бачив її на власні очі. Ну, принаймні так думав сам Бакесатас, отже пам'ятав, як у школі казали, що білі ведмеді здатні відчути здобич на дуже великій відстані! А він таки був білим ведмедем.

Друзі ретельно продумали план втечі. І ось, нарешті, настав молодик. Щойно стемніло, Бакстер піднявся сіткою на самий верх огорожі та перестрибнув на територію Бакесатаса. Тепер вони вже були разом і почали потихеньку пробиратися до воріт вольєра. Ворота можна було відчинити тільки з зовнішнього боку. До того ж засувка знаходилася на досить великій висоті. Тоді звірята вирішили, що треба стати один на одного. Бакстер заліз на Бакесатаса та відсунув засув. Ось вона СВОБОДА!