Історія ІІ. Перші випробування

Бакесатас уже відійшов досить далеко, коли несподівано зустрів свого зведеного брата Лівідікаса. Старший ведмедик дуже здивувався, побачивши його не на дорозі до школи, а зовсім в іншому напрямку: 

– Бакесатасе, а куди це ти зібрався? Мама скоро з полювання повернеться. Обідати будемо.

Бакесатас ковтнув слину. Згадка про обід змусила його на мить завагатися. Але це була лише секунда слабкості. “Ну, якщо вирішив, так вирішив”, – подумав Бакесатас і розповів Лівідікасу про свій намір піти мандрувати. 

Лівідикас спробував переконати його, що йти не варто, що брати й мама насправді люблять його, а якщо десь і переборщили, то це не зі зла й ображатися не треба.

– А може ти образився через розіграш? Та не переймайся. Це ж було смішно! Чи не так?  

Лівідікас був найстаршим і найдобрішим із братів. Він іноді ділився з Бакесатасом їжею та захищав від жартів інших ведмежат, якщо ті переходили межу. Але, попри всі вмовляння брата, Бакесатас був налаштований рішуче. Він пояснив, що йде не через образи, а просто хоче побачити світ. Потім міцно обійняв Лівідікаса, подякував за доброту й рушив далі, не озираючись назад.  

    *  *  *

Іде Бакесатас, іде — втомився, зголоднів, лапи важчають від холоду. Їжі в нього було зовсім небагато, і дедалі частіше в голову закрадалися думки про повернення. Але рішучості йому не бракувало. Він часто бачив, як його тітка полювала: іноді на велику здобич, іноді на зовсім маленьку. Тому вирішив, що й сам зможе вполювати собі щось поїсти. Хоча ведмежата зазвичай лише спостерігали за полюванням матері здалеку, іноді вона дозволяла їм підійти й допомогти. Власного досвіду Бакесатас не мав, але чомусь вірив, що йому неодмінно пощастить.

Перед тим як вирушати на пошуки їжі, потрібно було хоч трохи перепочити. А ще — збудувати собі житло, де можна було б ночувати й ховатися від лютих хуртовин. Він узявся до роботи й почав копати барліг у великій сніговій кучугурі. Та раптом удалені він розгледів ледь помітний серед снігу будиночок іглу.

Бакесатас уже бачив такі будиночки раніше, навіть заходив до них разом із братами. Він знав, що там може бути їжа. Але також знав і те, що там може бути господар, а в господаря може бути рушниця або важка палиця. Та голод і цікавість узяли гору. Ведмежатко рушило до іглу.

Кілька разів маленький полярний ведмедик обійшов людське житло навколо, потім зупинився біля входу, нашорошив вушка та заглянув усередину. Усередині було тихо та віяло теплом і слабким запахом диму. Якийсь час він простояв, прислухаючись, але нічого підозрілого нібито не відбувалося. 

Бакесатас зробив кілька обережних кроків уперед і почав роздивлятися довкола. Біля стіни лежали складені шкури, поруч стояли прості дерев’яні речі, а під самою стелею висіла зв’язка свіжої риби. Кожен освічений ведмедик знає, що людські домівки завжди пахнуть їжею. А якщо щось пахне їжею, то це, безсумнівно, найцікавіша штука в світі. Від одного лише запаху в Бакесатаса зрадницьки заурчало в животі. Але він лише ковтнув слину й відвів погляд, ніби намагаючись утримати себе від спокуси.

Осмілівши, ведмедик почав походжати по оселі так, нібито потрапив сюди цілком законно і з поважної причини. 

«Я тут ненадовго, — подумки пообіцяв він невідомо кому. — Просто трохи перепочину. І нічого не чіпатиму… А потім піду на полювання».

Ця обіцянка видалася йому надзвичайно шляхетною, і з таким відчуттям власної порядності Бакесатас обережно вмостився біля стіни. 

Але хоч як Бакесатас намагався заснути чи бодай розслабитися, його погляд раз у раз повертався до в’язанки риби. 

«Я думаю, що хазяїн риби був би не проти пригостити когось своїм уловом, — подумки розмірковував Бакесатас. — Якби він був проти, то, напевно, сховав би рибку подалі або закопав би в снігу. Адже не буде нічого страшного, якщо я з’їм лише одну штучку?»  

Рибка була досить дрібненька — лише на один зуб, тож він з’їв одну… потім ще одну, а потім, звісно ж, іще одну, а потім ще… Одним словом — доки вся риба не закінчилася. Бакесатасу стало соромно, що він з’їв усю рибу, але все одно він сподівався, що цього ніхто не помітить.

Ще раз оглянувши все довкола та переконавшись, що поблизу нікого немає, Бакесатас обережно вмостився біля стіни. Оселя була теплою, значно теплішою за будь-яку ямку в снігу. Хай там як, але цієї миті він був у безпеці. А для маленького ведмежатка, яке вперше залишилося саме у великому холодному світі, це було вже чимало. Ведмежатко зітхнуло, розслабилося й уперше за довгий час відчуло, що світ – хоч і не надто справедливе місце, але іноді все ж здатен підкласти під спину м’яку оленячу шкуру.

  Через декілька годин наш герой несподівано прокинувся від якихось підозрілих звуків. Він причаївся, щоб лишитися непоміченим, і тут побачив, що до будинку повернувся господар. У Бакесатаса навіть оніміли лапи від страху, а серце шалено закалатало. 

Побачивши сліди безладу в оселі, чоловік обвів поглядом простір, але ведмежа так і не помітив. 

Господар поставив біля входу важку торбу й повільно зняв теплий одяг. Він ще раз уважно озирнувся довкола, насторожено насупивши брови, ніби відчував чиюсь присутність. Бакесатас у цей час затамував подих і притиснувся до холодної стіни іглу, намагаючись злитися з тінями. Йому здавалося, що серце б’ється так гучно, що ось-ось видасть його.

Чоловік нахилився, підняв з підлоги кілька риб’ячих лусочок і задумливо потер підборіддя. Його погляд ковзнув по стінах, по лежанці, по кожному кутку оселі. Та ведмежа лежало нерухомо, мов снігова грудка, і залишалося непоміченим.

Господар уже збирався вийти надвір, але раптом зупинився. Він прислухався, різко обернувся й зробив крок у бік, де ховався Бакесатас. Маленький полярний ведмедик здригнувся, ненароком зачепив лапою край шкури — і та ледь чутно зашурхотіла.