Розділ 32. Демонічна мавпа (Міссісіпі)

Чарівниці прибули до одного з сіл штату Міссісіпі, відомого своїми широкими бавовняними полями. Ґрунтова дорога, встелена рудуватим пилом, вела наших дівчат крізь тунель старих дубів. Десь у полі мляво перегукувалися цикади.

Натуся прислухалася до шуму невеличкого струмка, що тік серед густого очерету. Ніби нічого дивного, але розслаблятися було зарано. Вони з бабусею прибули сюди на місію. І дуже вірогідно, що вона була спрямована на їхнє знищення. А отже небезпека могла чатувати на них будь-де.

– Що ж на нас тут чекає? – запитала дівчинка, роззираючись.

– Оріан написав, що мавпоподібна істота, але не уточнював, яка саме, – відповіла бабуся. 

– Сподіваюся, не якийсь Кінг-Конг, – намагалася пожартувати онучка.

– Та ні, – посміхнулася Ельвіра, – однак, ця істота скоріш за все теж не дуже добродушна!

– І що ми про неї знаємо?

– Небагато. Повідомлення про цього монстра з’явилися ще в 1800-х роках. Одне з найперших було від фермера, який стверджував, що бачив, як той вбив його собаку й зник у хащах. 

– І як вона виглядала? – поцікавилася Натуся.

– Щось схоже на бабуїна або горилу, але з хижішими рисами.

Раптом неподалік від них щось зашурхотіло. Чарівниці насторожилися.

– Подивіться туди! Біля лісосмуги! – знервовано прошепотів Річард, схований від людських очей ковдрою-невидимкою.

Видимість була поганою. Місяць сховався за хмару і світ поглинула м’яка напівтемрява. Ельвіра почала вглядатися туди, куди вказував її чоловік і раптом жахнулася. 

На них насувалася величезна мавпа з червоними від люті очима, гострими іклами та довгими пазурами. Вона рухалася стрімко, інколи різко змінюючи напрямок, і видавала моторошні крики, схожі на людські.

– Дитино, тікати немає часу! Підіймаймося у повітря! – крикнула бабуся, і схопивши онучку за руку, високо підстрибнула.

Чарівниці зависли у повітрі, та монстр не поспішав здаватися. Він намагався дістатися до своєї здобичі, розмахуючи кігтястими лапами та роздратовано кричачи.

– Що нам робити??? – в паніці запитала Натуся. – Якщо ми зараз втечемо, можуть бути інші жертви серед місцевого населення. 

– Так, це не вихід, – погодилася Ельвіра, спостерігаючи, як розлючена істота марно намагається їх схопити. – Можливо, якось її задобрити??

– Але як?? – перепитала дівчинка.

– Що люблять звичайні мавпи?

– Банани! Усі мавпи люблять банани! – радісно скрикнула Натуся.

Бабуся задоволено усміхнулася і почала бурмотіти слова заклинання. Раптом з неба на землю почали падати фрукти. Це були не лише банани, а й фіги та манго. 

Істота спочатку завмерла на мить від такої чудасії, потім почала прикриватися лапами від несподіваної фруктової атаки, адже дещо влучало й у неї. Однак, коли фруктопад закінчився, мавпа прибрала лапи з голови, роззирнулася навколо, підійшла до одного з бананів, принюхалася до нього, а потім взяла, очистила шкірку та з’їла. Після цього істота спробувала манго, потім фігу, потім ще одну. Вона вже й забула, за ким до цього полювала, та сфокусувалася на вечері.

– Фух, ну хоча б нападати перестала! – прошепотіла Натуся, боячись знову привернути до себе увагу.

– Це лише тимчасове рішення! – відповіла бабуся. – Треба придумати, що з нею далі робити? Фрукти рано чи пізно закінчаться!

– А що як перетворити цю істоту на справжню мавпу? – раптом запропонувала дівчинка. – Бачу, у неї багато спільного з цими тваринами. А так вона ні на кого не нападатиме!

– Хм… Знаєш, а мені подобається хід твоїх думок… Зачекай! А потім ми з нею що робитимемо??

– Віддамо в зоопарк! – відповіла онучка, дістаючи з кишені мобільний. – Зараз погляну, чи є тут якісь подібні заклади. О, є такий. І порівняно недалеко! Зоопарк Джексон – найбільший зоопарк у штаті Міссісіпі, що працює з 1919 року. Там мешкають леви, тигри, ведмеді та ПРИМАТИ. Те, що треба! Однією мавпочкою більше, однією менше – хто помітить?!

Бабуся усміхнулася. “Ох, моя онучка – справжня розумниця! – подумала вона. – Завжди може знайти вихід із будь-якої ситуації”. А вголос сказала: – Так і зробимо!

Вона зосередилася, пробурмотіла слова заклинання й істота почала на очах зменшуватися. Червоні очі потускніли та стали звичайними. Страшні ікла та довгі пазури зникли. Натомість на землі сиділа звичайна мавпочка і невинно роззиралася навколо, смокчучи великого пальця.

– Ой, яка симпатична, – замилувалася Натуся.

А Ельвіра підлетіла до неї, взяла на руки та знову піднялася у повітря.

– Ну що, тепер знайдемо цій крихітці новий дім? – мовила вона, посміхаючись до онучки. І та кивнула у знак згоди. А телефон бабусі знову почав вібрувати…